Інна цілий день безцільно блукала вулицями міста, не помічаючи щасливих облич навколо. Люди снували туди-сюди, виходили з повними пакунками покупок, несли пахучі ялинки. Готувалися до Нового року.
Та що їй до тих людей, навіть злилася, що радіють. А їй чим тішитися? Сьогодні попередили про скорочення. Якраз перед святами. І де тепер добру роботу знайти? Й повертатися у село нема як: батьки уже покійні, а в невеличкій хатині, яка після них залишилася, тепер живе брат з сім’єю. У самого троє діток, тому Інни там не чекають.
Раптом перед нею випурхнула зграя птахів, відволіклася на мить і, наче на стовп, наштовхнулася на чиюсь постать. Упала… І заплакала. Навіть не від болю через побите коліно, а від того, що їй так не щастить у житті…
– Дівчино, не плачте, я не хотів, – мов у тумані, почула чоловічий голос.
Замість того, аби щось відповісти, ще гірше заголосила.
– Ну, ось, втопите мене у сльозах, – чоловік підхопив Інну під руку. – Давайте, я вас підвезу, у мене машина.
– Не треба, я сама, – а сльози не переставали текти по обличчю.
Не помітила, як під’їхали до затишного кафе, як на столику запарувала кава. І як, не знаючи, чому, вилила перед незнайомим чоловіком свою душу.
– Не плач. Мені від мами квартира залишилася, поживеш там.
– Ви не розумієте… я не зможу вам заплатити!
– І не треба, не плач, усе налагодиться. Я сам із села приїхав, знаю, як важко чогось добитися у чужому місті, та ще й без підтримки. Допоможу тобі.
Життя завирувало у нових барвах. Андрій, так звали незнайомця, виявився турботливим і добрим. Не помітила, коли закохалася у цього чоловіка. Не зупиняла різниця у віці і навіть те, що він жодного разу не залишився в Інни, хоча переконував, що вже півроку удівець.
– Розумієш, дружини вже нема, але я дуже кохав її, дай мені час.
А часу залишалося зовсім мало, бо одного дня Інна зрозуміла, що вагітна. От Андрій зрадіє, тішила себе думкою, і від цього на душі ставало тепло. Була переконана: тепер він запропонує їй одружитися, і житимуть разом, адже малюкові потрібна сім’я.
Але думка про дитину, схоже, не дуже ощасливила Андрія.
– Ти б хоч мене запитала, чи готовий я до такого, – випалив спересердя.
– Андрійку, що тут готуватися, це ж дитина, її любити треба.
Відтоді Андрій почав навідуватися все рідше. Чи то хвилювання, чи інша причина була виною, але Інна потрапила до лікарні. Там їй повідомили не дуже втішну новину: пробуде тут аж до пологів. Дні тягнулися, як роки, але заради маленького життя була готова на все. Дарма, що до сусідок у палаті навідувалися рідні, а до неї Андрій лише раз зателефонував. Терпіла. Гадала, народить, усе налагодиться.
Перед самим Новим роком на світ з’явилася донечка. Така гарненька! Жаль, що Андрій слухавки не бере і зустрічати не приїхав. Відважилася й подзвонила йому ще раз.
– Андрійку, я чекаю тебе з донечкою. Приїжджай у лікарню, забери нас додому.
Вже майже годину Інна сиділа на лавці перед пологовим, але Андрій не приїжджав.
– Це ти Інна? – раптом почула жіночий голос, і наче похололо в душі.
– Так. А ви хто?
– Я – Ніна, дружина Андрія. Підслухала, коли ти телефонувала.
– Дружина? Як?.. Вона ж померла!
– Як бачиш, жива і здорова, тільки зраджена й нікому не потрібна, – жінка заплющила очі і по щоці скотилася сльоза. А потім важко опустилася на лавку.
– Вам погано?
– А ти як думаєш? З Андрієм ми вже п’ятнадцять років одружені. Коли дізналися, що не зможу завагітніти, навіть не пробував мене лікувати. Просила, давай усиновимо дитинку, – не слухав. Йому так зручніше. Звик жити для себе, знає, що дбаю про нього. Вже й змирилася, а тут – ти з дитиною. Як ви могли так зі мною вчинити?
– Пробачте, я не знала нічого, він казав, що вдівець. І, напевно, йому й наша дівчинка не потрібна, якщо не приїхав.
– То сама їдь до нього, він тепер зі мною не живе. Більше не можу робити вигляд, що у нас все, як і раніше. Сказала йому, аби перебирався на квартиру матері, можеш їхати до нього, заважати не буду.
– Я не можу повернутися до людини, яка мене обманювала.
– Щож, це твій вибір. Прощавай, – жінка попрямувала до лікарняних воріт. Але раптом на мить зупинилася і повернулася назад. Від прискіпливого погляду Інна зіщулилася ще більше і пригорнула до себе немовля.
– А ти хоч маєш куди йти?
Інна не відповіла.
– Зрозуміло. Значить, поїдемо до мене.
– Ви що?! Ні! Я не поїду, ви й так через мене…
– Вставай! – крикнула. – Не про тебе думаю, дитя застудиш.
…У квартирі затишно. І смачно пахне. Даринці три рочки. Увечері з-за кордону повертається дядько Роман, брат мами Ніни. І Даринка його дуже чекає, бо обіцяв багато подарунків, хоч ще ніколи й не бачилися. І мама Інна його теж не знає. Дівчинка бігає по квартирі, по черзі цілує обох матусь. Нарешті лунає дзвінок і дядько Роман заходить до хати з пакунками.
Цілий вечір сміху, радості й веселощів. Коли Даринка нарешті заснула, Роман зміг поговорити з сестрою.
– Гарна дівчинка, і мама нівроку.
– Ще одружишся з Інною, – пожартувала Ніна.
– А що, я б не проти. Скільки можна по світі мотатися. Стомився. Грошей заробив, можна свою справу й тут починати. А Інна якраз така жінка, яка мені потрібна, хоча знаю її лише з твоїх розповідей та «зустрічей» у скайпі. А як ти, сестричко? Не простила Андрія?
– Я на нього зла не тримаю, хоч, спочатку, боляче було, але це маленьке дівчатко мене наче переродило. Ти знаєш, Даринка і мене, і Інну мамою кличе. Смішно, правда?
– Ой, не знаю, Ніно. Це ж яке серце треба мати, щоб прийняти їх до себе.
– А куди ж їй було іти, та ще й з дитиною? Я ні про що не шкодую. А за Андрія не переживай, у нього чергова симпатія, не пропаде.
Не минуло й півроку, як справдилися пророкування Ніни – Роман та Інна одружилися. Ніна просила Інну частіше привозити до неї Даринку, бо сумуватиме за дівчинкою.
– Ніно, ти до нас також приїжджай. І Даринку в гості бери. Ти їй теж мама, бо хто зна, як би тоді склалося, коли б не твоє велике і добре серце.
– Не перебільшуй, – усміхнулася Ніна. – До речі, хочу з тобою порадитися: у нас на роботі Павло є, давно мені симпатизує, пропонує одружитися. Непоганий, але досі ви в мене були, то ж не почувалася самотньою, а тепер…
– Це ж чудово, Ніночко, я рада.
– І я рада, але боязко якось. Сама розумієш, після Андрія…
– Забудь, не всі чоловіки такі. Головне – слухай своє серце.
…Цьогоріч до Нового року готувалися особливо, бо ж сім’я побільшала. Особливо радіє Даринка.
– Мамо Ніно, щось скажу тобі. Знаєш, що мені мама з татом подарують, правда, не на Новий рік, а влітку?
– Цікаво…
– Братика!
Ніна зашарілася й опустила додолу очі.
– Даринко, біжи у кімнату, нам поговорити треба, – Інна легенько підштовхнула доньку. – Пробач, Ніно, я сама мала тобі це сказати, та все не наважувалася. Знаю, яка це для тебе болюча тема…
– Іннусю, я неймовірно рада, це ж мій майбутній племінник. Знаєш, і я тобі дещо маю сказати… Здається, що і я вагітна.
– Оце так сюрприз! Зачекай, що значить, здається?
– Та не здається, а правда. Ми з Павлом вже у лікаря були. Переживаю трохи, роки все-таки.
– Ніно, викинь дурниці з голови, все буде добре. Ходімо на кухню, меню святкове складемо.
– Зачекай, Інно. Дякую тобі.
– Ти якась дивна, за що?
– За те, що все так сталося. Напевно, Бог хотів мене випробувати. Бо навіть не уявляю, як би все склалося, якби тоді, під лікарнею, я не переступила через свою гордість та образу і не забрала тебе до себе. А тепер Даринку маю, тебе, Павла і синочка.
– Синочка? Ти впевнена?
– Ще ні, але серце підказує, що народиться хлопчик. Та хіба це важливо – хто? Головне, що я стану мамою – через довгі роки марних надій і страждань, – щасливо усміхнулася Ніна. – Тож наступний Новий рік буде ще веселішим…
Обнявшись, жінки попрямували на кухню, де їх чекала непосидюча Даринка…
