У дитинстві Марії снилася війна. Дітям часто сниться війна, адже вони найперші, хто хоче миру. Воювати хочуть дорослі, які забули про дітей.
І ось війна прийшла в її місто. Так, як приходить ворог, – несподівано й підступно. Найжахливіше те, що невідомо, де – свої, а де – чужі. Війна розхитує мрії, струшує яблука, висушує криниці, ламає речі й розбиває ритми. Вмить тисячі містян опинилися наодинці. Наодинці з невідомістю, наодинці зі смертю, в очікуванні вічності. Від тривожного стукоту їхніх сердець здригаються стіни будинків. Морозне повітря знекровлює легені, від нестерпного холоду затерпають долоні. Збираючи залишки останньої надії, люди зводять очі до неба. У небі клубочиться неспокій…
Ніби картинки з вицвілого діафільму, перед очима пропливають спогади дитинства. Старенькі автобуси, запилені площі, кіоск із морозивом біля школи. Приємний післясмак солодощів, від яких язик забарвлюється в кольори веселки, і затишне соло дощів за запотілими шибками. Пухнаста кицька солодко позіхає і тихо муркоче, згорнувшись клубочком на колінах.
Безліч цікавих, вичитаних у книжках історій про відважних красивих жінок, на яких хочеться бути схожою. Такі ж елегантні капелюшки, барвисті сукні – щоразу милувалася собою, одягаючи перед дзеркалом мамин одяг і користуючись її косметикою. Згодом зрозуміла: справді, всі ролі розібрані, і захотіла бути собою. Бажання бути собою – найперша ознака дорослого життя.
Місто, в якому вона народилася, виросла, зусібіч обстрілюють із невідомості, з самісінького пекла. Безкінечні вогні, такі ж до болю в очах яскраві, як і волосся Марії, спалюють будинки. Біля школи, де колись був кіоск із морозивом, долілиць у калюжі крові на холодному асфальті лежить жінка, вбита осколком. І при цьому нічого неможливо вдіяти. Не знаєш: бігти, втікати, кричати до втрати голосу чи залишатися на місці?
Вулиці воднораз стали безлюдними, чужими й тісними. Від німого болю у скронях можна вмить збожеволіти. Здається, зараз небо розколеться навпіл і придавить своїм безмежжям. Минуле, теперішнє і навіть майбутнє проковтнув дикий абсурд. Хто ти? Де твій дім, Маріє? Важко відповісти. Як і важко сказати, чи повернешся ти колись до свого рідного міста. Навіть, якщо так, то воно вже буде зовсім іншим…
