Тернополянка Вероніка Железняк вже понад два роки проживає в Сполучених Штатах Америки. За час перебування за кордоном вона не лише адаптувалася, а й почала активно вести власну справу. Наразі вона викладає танці у штаті Іллінойс. Ми поспілкувалися з Веронікою про деталі її роботи, а також про труднощі на її шляху.
– Що тебе спонукало переїхати, чи було страшно, які основні чинники брала до уваги при переїзді?
– Насправді, думки про переїзд у мене були дуже давно, оскільки тут живуть мої батьки, мої родичі. Вся родина по татовій лінії живе в Америці. Страшно було тільки через те, що у перші дні війни мій хлопець отримав поранення, і я не знала, на що очікувати. Я не знала, що буде далі, що потрібно для відновлення. Водночас їхала на іншу частину світу, і було страшно від відчуття невідомості.
– У якому штаті ти проживаєш, чи подобається?
– Я проживаю у штаті Іллінойс, у Чикаго. Штат мені дуже подобається, подобається місто, подобаються люди.
– Скільки часу минуло від переїзду в США до того моменту, коли ти вирішила почати працювати?
– Я хотіла працювати ще з першого дня, коли я переїхала. Спершу ми жили не там, де зараз, а трішки далі від Чикаго. У моєму районі вкрай мало пішохідних доріжок, і майже нікуди неможливо добратися без автомобіля. Ані машини, ані водійського посвідчення на той момент у мене не було. Єдине, що я могла робити — це вийти погуляти навколо свого будинку, тому що поряд була проїжджа частина. Відповідно, я сиділа у чотирьох стінах протягом двох місяців цілодобово.
Спочатку пішла працювати в піцерію call – менеджером. Я піднімала слухавку і говорила: «Привіт, мене звати Вероніка, як я можу вам допомогти?». Так я працювала разів 5-6 на тиждень, з четвертої години дня до другої-третьої ночі. Це був доволі непоганий старт для мене. А далі стало нудно, і я захотіла піти просто до когось потанцювати. На той час я взагалі не мала наміру відкривати свої заняття. Мені було байдуже, який стиль, головне, щоб просто танцювати і щоб це був не початковий рівень. Але, як виявилося, поблизу нічого такого не було. Тому я почала шукати студію, де можу орендувати зал і танцювати самостійно.
– Чому саме танці? Чи боялася, що не вдасться?
– В Чикаго дуже велика українська діаспора, і майже всі один одного знають. Мені сказали, що в студії неподалік шукають дитячого тренера, а так як у мене був у Тернополі досвід занять з дітьми, вирішила спробувати. Мені пощастило, що власниця студії — українка Анастасія, гімнастка, яка відкрила тут, в Америці, студію гімнастики і на той час шукала тренера з хіп-хопу. Ми запустили дитячу групу, і Анастасія мені сказала: “Якщо хочеш набирати дорослих на заняття – можеш брати зал в оренду і шукати собі людей.
– Як ти шукала перших клієнтів, які перешкоди були на шляху?
– Шукати перших клієнтів було зовсім нескладно. Тут є дуже багато груп у соцмережах, у яких можна безкоштовно опублікувати свою рекламу. Я була однією з перших приїжджих, хто вів танцювальні майстер-класи українською мовою у стилі High heels, тому конкуренції на той час в околицях у мене не було. Отже, було нескладно набрати першу групу, але в той же час у перший місяць я виходила в нуль фінансово, тому що робила багато безкоштовних занять. Спочатку мені було складно називати ціну, страшно сказати: «Ви забули оплатити, оплатіть, будь ласка». Я себе доволі невпевнено поводила.
– Чи підтримували тебе твої рідні та друзі?
– Підтримували мої батьки і хлопець. Їм я дуже вдячна, адже вони завжди мене підштовхують на дії, надихають щось робити. Я ніколи не очікувала від своїх рідних чи свого хлопця якоїсь фізичної чи матеріальної допомоги. Мені було цікаво це спробувати самостійно, адже на той час мені було лише 18 років і я вже проводила свої перші заняття, брала в оренду приміщення, а не працювала на когось.
– Як минуло твоє перше заняття? Хто прийшов, скільки людей, яка була атмосфера тощо?
– Якщо чесно, я не пригадую, яким було моє перше заняття, не пам’ятаю, як минув місяць, як у мене набралися повні групи. Я прилетіла в США 8 березня, все літо працювала в піцерії, і десь у середині серпня-вересні я вирішила, що потрібно відкривати заняття. Тобто, грубо кажучи, минуло пів року з того часу, як я прилетіла, коли почала займатися хореографією.
– Розкажи трішки детальніше про сам процес тренувань, як у тебе збільшувалася кількість груп, кількість учениць, як просувала себе, можливо були якісь особливі заходи, які ти проводила, майстер-класи, вечірки тощо?
– Взагалі сам процес тренувань у нас доволі стандартний. Він починається з розтяжки, далі трошки фізичного навантаження. Ми вчимося ловити баланс, працюємо з різними техніками. Деколи навчаю дівчат робити елементи з інших стилів. Але головна концепція моїх тренувань — це те, що я не готую дівчат до змагань, я не є жорстким тренером. Я дуже лояльна, і моя головна місія — створити дружню компанію і атмосферу для учениць, для того, щоб вони хотіли до мене повертатися. До мене ходять не через те, що скинули ще не достатню кількість калорій або не пройшли достатню кількість кроків за день. До мене люди повертаються на заняття, бо на тренуваннях панує дуже спокійна та дружня атмосфера. Ніхто нікого не ображає, всі один одного поважають. Дівчата підтримують новеньких, адже всі були на їхньому місці. 90% моїх клієнток зараз — це українки.
Кількість груп у мене збільшилася з появою водійського посвідчення в моїх руках. Коли я отримала можливість пересуватися, почала шукати нові локації.
На своїй першій локації я працювала лише двічі на тиждень. Мені було легше переїжджати в інше місце кілька разів, ніж вести лише одну групу. Відтоді, коли я відкрила 1-у групу, минуло 1,5 місяці, а я вже працювала з новими.
Першим заходом, який організувала самостійно, був «Dance Day». Це був мій 1-й досвід, коли я була організаторкою якогось заходу і платила людям зарплату. Я запросила трьох хореографів, також був мій майстер-клас. Тобто сумарно на події було представлено 4 хореографа і 4 класи різних стилі танцю.
Також я організовувала вечірку — майстер-клас для дівчат на свій день народження. Пам’ятаю, тоді прийшло близько 50 людей, це було дуже приємно і стало шоком для мене.
Цього літа я організовувала танцювальну подію, ми збирали кошти для бригади мого хлопця, який воює за Україну, адже їм була потрібна машина. Їхня була не в робочому стані. Тоді на майстер-класі ми зібрали 3200$. Але потім виявилося, що за такою ціною в Україні знайти машину на ходу доволі складно, навіть на потреби армії. Надалі ми шукали машину за кордоном, але всі пропонували автомобілі, які не зовсім підходили для умов бойових дій. Тоді я просто надіслала цю суму грошей хлопцям і вони купили ті речі, які були необхідні.
– Ти виступаєш на різноманітних заходах, що присвячені Україні. Можливо, можеш розказати, як вони відбуваються, тебе запрошують чи ти сама їх шукаєш, чи проводять на них збори для ЗСУ, підтримки українців тощо?
– Так, я дійсно беру участь у таких заходах. Мене запрошують танцювати, і дійсно, всі гроші йдуть на потреби армії. Насправді тут можливості волонтерської діяльності дуже багато, я брала участь у багатьох мітингах. Також моя знайома організовує ігри у себе вдома, готує вечерю, запрошує кількох людей. Протягом цієї події вона збирає кошти і передає їх на потреби військових.
Катерина МАГУЛА.
