Щось останнім часом я вам все про подорожі та й про подорожі, хоча багато хто цікавиться, а як проходить моє життя, власне, в Канаді, чим я займаюся, чим задоволена тут, а чим ні.
Чим займаюся? Як писали колись в совіцьких анкетах, „займаюся веденням домашнього господарства”, від чого отримую величезне задоволення. Ну і звичайно, журналісткою я була, нею і залишилася, хоч зараз працюю і в царині незалежної журналістики – простіше кажучи, пишу, коли є натхнення.
Живемо ми з чоловіком у невеличкому селі, недалечко від міста на 20 тисяч жителів, чи, як я це місто називаю, „райцентр” – ну бо розміром воно як український райцентр. Навкруг нашого села і, кгм, райцентру – неймовірної краси гориста місцевість, річки, озера, словом, природа – просто казка! А земля така ж родюча, як в Україні – як кажуть, встроми в землю суху палицю, і проросте. Правда, ті грунти тут страшенно кам’янисті, що не завадило нам з чоловіком завести собі на обійсті город. Як ми той город розпочинали, як ми вичищали землю від каменюк, що родить на городі добре, а що так собі, які шкідники городу – про все це якось розповім більше. Нині ж хочу показати вам фрагментик із нашого життя тут. Це лист, який я писала друзям одного гарного осіннього дня. Думаю, друзі не образяться, якщо я із цим листом познайомлю і вас, читачів газети. Власне, для вас я той лист персоніфікувала як для однієї особи. Простіше кажучи, лист до друга, цитуючи світлої пам’яті, незабутнього Володимира Сушкевича, а в моєму випадку – лист до подруги.
Оля, привіт!
Як ти, як все коло тебе?
У нас переважно садово-городні новини. Новина номер один – я посадила нарешті часник на зиму. Але ще не весь, бо недавно в магазині новий докупила, оргенік, то ще маю тиждень-два до перших морозів, щоб посадити.
Також ходили ми на нашу улюблену гору, не повіриш, за чим – лосячим ге 🙂 (тут, у наших краях, лосів багато).
Але почну трохи здалеку. Десь місяць тому, коли ми лазили на ту гору краєвидами милуватися (пам’ятаєш, я фотки висилала?), я бачила повно куп того лосячого гe і сказала Рону, слухай, а чого б нам наступного разу та не взяти якісь відра і не назбирати то ге та й не використати як натуральне добриво для нашого городу? Кажу йому, ми в Україні для такого діла і конячий послід використовуємо, і коров’ячий, а тут таке добро марнується і ніхто його не підбирає…
Словом, поговорили ми про це місяць тому та й забулися, а минулої неділі мені щось стрельнуло в голову, а чому б нам нарешті не піти на гору і не позбирати трохи того ге? Рон каже, добре, давай йдемо.
Тепер уяви собі, Оля, картину Рєпіна: лізуть в гору нормальні туристи краєвидами насолоджуватися, і ліземо ми з Роном, з двома пластмасовими відрами, за лосячим ге… А я ще, уяви собі, з макіяжем, бо перед тим ми в нас на подвір’ї робили мені маленьку фотосесію на фоні осіннього листя. То я була при параді, на каблуках, з макіяжем, а тут раптом мені встрелило в голову, що треба в гору лізти за ге… Ясно, шо каблуки поміняла на кросовки, але макіяж лишився 🙂 Оля, ти колись в Україні ходила збирати конячі бомби для свого городу у макіяжі:) ? Поржи, поржи 🙂
Менше з тим. Ліземо ми на ту гору, з нашими відрами, і що ти, дівчино, думаєш? Хоч би тобі одна лосяча «бомба» – а дідька лисого! Я вже така зла, бо ж на ту гору, холєра, лізти десь годину з чимось, але вперто лізу, думаю, хоча би одну купу знайти. А ще й дощ почався. Але я вперто мовчу, не жаліюся, далі лізу (ну бо чия була ідея за тим ге йти? Моя! То чого, питається, тепер скиглити?).
Словом, Оля. Вилізли ми на вершину гори, і аж там я мало не підскочила з радості, бо знайшла аж чотири (!) лосячих купи. Я радісно згребла то все, вийшло неповне відро (і то все відбувалося під дощем). Аж тут ми ще одну купку побачили, меншу, явно не лосячу (бо лосячі купи приблизно такого розміру, як конячі), чорного кольору, і те ге таке кругле. Ми поняття не мали, якого воно звіра, але вкинули до відра також – як не як, натуральне, без хімії, а що може бути кращим для удобрення городу?
А дощ продовжує лити, слава Богу, ми вже спускаємося з гори назад до машини. Мій макіяж успішно потік (ми ж, валянки такі, ні парасоль, ні дощовиків не взяли, ми ж не думали, що потрапимо під дощ). А ще було так прикольно, бо ми були над хмарою (наша гора вища за хмари), а як спустилися трохи нижче, під хмару, то почало більше дощити. Також цікаво було гуляти в хмарі, то щось таке, як густий-прегустий туман, я ще в таких пригодах не бувала.
Одним словом, добралися ми до машини, ледве не кричали ура, що нарешті ми не під дощем. Ну і того ж вечора я, задоволена як слон, дзвоню братовій в Торонто, мовляв, які ми молодці, назбирали лосячого ге для удобрення городу. А братова бере і накриває мене мокрим мішком, мовляв, ну й баняки ви, та хто ж лосяче ге тут для удобрення використовує? Та ніхто! І знаєш, чому? Бо лось, як жeре всяку траву, в тому числі і суху, то насіння в його шлунку не перетравлюється, і після удобрення городу цим ге я буду мати купу бур’янів, «утішила» мене братова. Але мене то не дуже засмутило, я їй сказала, що ми в Україні використовуємо і конячий, і коров’ячий послід для удобрення городів, а корови з конями також їдять сіно і насіння бур’янів також не перетравлюється у їх шлунках, але то нічого, я ж боролася з бур’янами усе своє свідоме життя в селі і мені то не страшно, відповідно, і тута буду боротися, а куди подінуся? Набагато гірше було б, як на мій город потрапила б якась хімія в вигляді добрив, а от цього мені не треба, так що я ліпше буду використовувати натуральне ге диких звірів.
Потім я залізла в інтернет і пошукала все про удобрення – послід яких диких звірів можна використовувати, а яких ні. То науковці рекомендують будь-яких звірів, крім левів, мавп і тигрів, а зі свійських не рекомендують використовувати собачий і котячий послід, бо всі паразити, які є в котячому і песячому ге, можуть піти в овочі, а з овочів – у людський організм.
А от на Алясці в Америці, вичитала я в цих же дослідженнях, народ успішно використовує лосяче ге для удобрення городів, і нічого, виживають 🙂 . Так що, незважаючи на застереження братової, я своїм «уловом» задоволена навіть дуже.
Але то ще не вся історія з ге, уяви собі. Через два дні, після того, як ми ходили на гору, наша місцева сільрада розповсюджує звернення до народу, мовляв, люди, без потреби на гору не лазьте, бо ми засікли там два дорослих ведмеді і поставили на них пастки. Ми з Роном почали реготати: то от чиє гівенце, тоте дрібніше за лосяче, ми знайшли на горі! Ведмедяче! І, наскільки я пригадую, воно було ще свіже, тобто той ведмідь міг бути неподалік нас! Але ми парочка вар’ятів, скажи, Оля? Поперлися в гору за ге, а могли зустріти ведмедя тільки так! Воно нам тра?!
Є вже і продовження ведмедячої історії: днями на горі зловили не двох, а трьох ведмедів! Вже відправили їх у заповідник, але, кажуть, ще десь там гуляє двоє, то на них також поставили пастки.
Ну, тепер бачиш, в яких екзотичних краях ми живемо?! Суцільні пригоди на дупу!
Аво беріть колись та й приїжджайте з сімейством – розділимо ці пригоди з вами!
Цьом-па, чекаємо!
Марія Заваскі
Про автора
Марія Заваскі – незалежний журналіст, серце і життя якої розривається між двома країнами, Україною та Канадою. У Канаду закохалася несамовито, але водночас і України розлюбити не може. Види ностальгії за Україною – харчова, за друзями, ну і, здається, все. Видання „Наш день” Марія, за її словами, полюбила з першого погляду і обіцяла писати для нас час від часу. Як буде натхнення. А ми бажаємо, щоб воно було частіше, і вітаємо Марію на сторінках „Нашого дня”!
P.S. Стиль письма автора збережено повністю, без коректив.
