Тоді йдемо. Отакими діалогами вмовляла сина піти в неділю до церкви. А потім звик і вже сам хотів іти, зацікавився, сподобалось. Колись один священник сказав, що в кожного в житті є свій Іван Хреститель, який нас навертає до Бога, закликає іти за Ісусом. У мене таких людей було троє. В середній школі однокласниця Галя запитала, чому я не ходжу до церкви. І мені стало соромно, я не мала що відповісти. І почала ходити. Щонеділі, щосвят. Слухала Євангеліє, проповіді отця Михайла, вивчила «Вірую», почала читати Біблію і катехизм. Вже не вміла і не могла інакше, адже в церкві, в молитві знаходила розраду, підтримку та опору. Потім, десь в років 23-24, настала велика темрява віри, велика посуха і відчай, і я все рідше приходила до храму. Тоді другим моїм Йоаном Хрестителем стала тітка Галя: «Неля, чому ти не ходиш до церкви? Приходь, висповідайся, тобі легше на душі стане». І я пішла, і несла до Бога і радості, й печалі, і гіркі сльози, і солод досягнень. І таки ставало легше, і сили десь брались, і допомога приходила звідкись… Якось однієї неділі кажу синові: «Підемо на вечірню, щось зранку мені не хочеться іти». Чи то лінь, чи то втома… А вже й вечір, і думаю собі: «А,не піду сьогодні». Тоді третім моїм провідником до Бога виявився син Іван, словами: «Мама, чого ти лежиш? Ти ж казала, що ввечері підемо до церкви. Збираємся, мені там подобається». І ми пішли на вечірню Службу. Було гарно, затишно, якось по-особливому навіть. Вранішні Літургії наповнені врочистістю, відлунням дзвонів, повнотою хору. Натомість вечірні – тихі, малолюдні, оповиті надвечір’ям і зорями. Священник закликав вірян більше думати і жити духовним, менше говорити про матеріальне, політику, бо то все брехня і сварки… Стало легше на душі, просвітліло, захотілось усміхатись, мир прийшов у таке не раз заклопотане серце. Отакі розмаїті дороги до храму, отак закликає Бог кожного прийти до Нього устами однокласниці, тітки, дитини… Неля ДРИБОТІЙ.
