Федір повернувся додому змучений до решти. Цілу зміну відцигикав і був як рак печений, якому всеодно, у якому казанку його варять. Скинув черевики на ганку, шкарпетки, одна з яких вже просилася на пенсію через віконце на пальці, постояв босоніж на бетонній стяжці. Остигав.
Його улюбленець – Барон, статний вівчур, підвискував з радощів, що господар прийшов. Може, й пограється з ним.
Та Федору не хотілося і пальцем рухнути. Він був з тих, хто упевнений: як постелиш, так потім і вигрієшся. Тому працював тяжко і в цеху, і вдома, коло обійстя. Бувало, вертаючись зі зміни, частенько доводилось обходити птицю, підсапувати городину – та що тільки не доводилось…
Його дружину, Лізу, Єлизавету, як вона представлялася при знайомстві, мати навчила одному: «хоч до сивої коси сиди, а за ледащо не йди». І Єлизавета дочекалася свого Федора, який годив їй, як лихій болячці. Спочатку закохався в її дощ з русявого волосся, в її кругле личко, круглі щічки, округлі ніжки та ще багато чого. А потім з‘явилася Олюся – маленька копія тещі, така ж капризуля та впертюха. І ці три жінки різного віку та однакових натур гідно керували Федором одна наперед другої.
Отож ще завидна, остигнувши кілька хвилин та перекуривши, Федір подався звичним маршрутом до своєї чергової зміни вдома. Насовпався, накректався, ще й пальця притиснув, аж згадав усі міцні, як махорка, дідові приповідки до такого випадку. Знов остигнув на ганку, вже втретє цього тижня думаючи над тим, що зумів він у своєму житті вкласти руку в осине гніздо.
– Лізо, що там в нас повечеряти знайдеться? – гукнув у пройму дверей. Та жінка не відповіла. Федір зайшов до хати – наче й не до своєї: такого рейваху давно не бачив. А Ліза вийшла до нього із закладеними спереду руками:
– А що ти хотів на вечерю, як води в нас не було…
І тут Федора аж підкинуло. Він мовчки вхопив відра і погнав до криниці. За кілька хвилин дійшов до помпи, що була нижче вулицею, набрав води, вернувся до хати і вилив серед кімнати. Знову вхопив відра і поки жінки стояли в ступорі на мокрій підлозі – залив в кімнату нову порцію води.
Ото знявся лемент, але Федір наполегливо носив і носив воду. Десь після сьомого разу сили його залишили, він кинув відра, щиро загнув слівце:
– Ото, дорогенькі, маєте воду…
І пішов спати, бо зранку його чекала зміна. Удосвіта Федір пішов на роботу, навіть не перекусивши, принципово. Тільки під ніс собі бубонів: «Надіявся дід на обід, та й без вечері спати ліг…»
Ввечері Барон скакав, як мале цуценятко, аби лизнути господаря хоч в руку. А Федір курив і остигав. Все як завжди. Тільки Єлизавета, побачивши у вікно чоловіка, притьмом кинулася гріти вечерю, підпихаючи в плечі малу Олю, щоб та кликала тата поїсти.
Зоряна ЗАМКОВА.
