Соня світу не бачила від сліз, коли вийшла за прохідну заводу, де працює старшим майстром. Вона знала, що її хвороба важка, розуміла, в яких випадках призначають хіміотерапію, але десь, у глибині серця, все ж жевріла іскра надії: вона пересилить недугу і у неї ще все буде добре. Навіть лікуючий лікар порадив їй не здаватися і разом з ним боротися з хворобою. А потім додав: «І з Божою ласкою. Моліться, Софіє. Повірте, це дуже помагає».
Відколи вона дізналася, що онкохвора, стала по-іншому дивитися на життя. Збагнула – нічого вічного немає. І здоров’я – теж. Тим більше, якщо його не берегти і не дякувати Богу за нього. Тепер вона впевнена: усі болячки – це наслідки нашої недбалості, похоті, заздрості, ненависті, мстивості, негативних думок. Люди, які живуть з Богом, рідко хворіють. Он, як сусідка, 92-річна пані Варвара, котра й донині з паличкою ходить до церкви, постить, сповідається…
У Софії, на жаль, все було інакше. Багато часу вона не ходила до святого храму. Покійний батько – учитель хімії і великий атеїст – забороняв їм з мамою це робити. Бувало, мама просить в Бога дощу у спеку, а він лиш підсміювався, говорив про закони хімії, в яких мати нічого не тямила. Так і жили. Без куті, вербової лози, писанки, смачної паски.
Після смерті батька, який наказав поховати його без священика, Софія з мамою вперше зайшли до храму. «Донечко, та ти ж нехрещена досі, – заплакала мама, вдивляючись в ікону Богородиці з дитятком. – Але ще не пізно поправити цей гріх».
Софія заперечила. Соромно їй бути, як ніхто. Що люди скажуть? Як священику у вічі глянути? Кого за хрещених батьків брати? О, ні. Хай буде, як є. Хіба нехрещеною погано їй жилося? Вищу освіту здобула, кар’єру, має повагу і авторитет…
Тільки тепер вона зрозуміла, що, насправді, не має нічого. Мати покинула білий світ незадовго після смерті батька, у подруг свої сімейні клопоти, а вона – хвора, спустошена – нікому більше не потрібна. Після останньої хіміотерапії Соня весь вечір просиділа на балконі, вдивляючись у глибоке небо. Скільки на ньому усіляких картинок! Он, зірочки, ніби, зійшлися у хороводі і весело витанцьовують. Там – ясний місяць підморгує найближчій зірниці, інші зорі вималювали величезне гроно винограду… Яка краса! А вона ніколи не мала часу спостерігати за нею. Хвороба змінила її світогляд, у неї народилося сильне бажання – жити. Щоб ще і ще раз милуватися нічною височиною і стрічати світанки.
Тому не хотіла думати про те, що може оформити групу інвалідності. Перебувала на лікарняному, надіючись скоро вийти на роботу. Якби не нинішній випадок…
Вона понесла в бухгалтерію лікарняний листок. Бухгалтер довго розглядав діагноз, наче вперше дізнався про її хворобу. А потім, ніби між іншим, сказав: «Ти, Софіє, мудра жінка. Невже не розумієш, що тебе чекає? Розрахуйся. Кандидатура на твоє місце вже є. Ліпше на групу піди, щоб потім, в разі чого, тому, хто тебе поховає, три пенсії дісталося. Не ображайся, але ж це правда». Усі присутні злякано дивилися на Софію, яку, мов окропом облили.
Вона похитнулася, стала задихатися. Сильний спазм різав у грудях, обімліло усе тіло. Не могла вимовити й слова. І, враз, дзвінкий голос її подруги – економіста Ліди – привів її до тями: «Чого мовчиш, Сонечко? Чи він з Богом говорив, що смерть тобі передбачає?». І, підійшовши до бухгалтера, додала: «Можете просто зараз звільнити мене, але як ви смієте так говорити? Не по-людськи це, не по-Божому! Гріха побійтеся!»
Бухгалтер спантеличено закліпав очима, став вибачатися, взяв Соню за руку, але вона висмикнула її і в сльозах вибігла на вулицю. Виходить, дарма вона надіялася, що викарабкається з цієї біди, а їй так ще хочеться жити!
Удома не захотіла приймати ліки. Приклякла на коліна і, як ніколи, з якоюсь особливою безмірною вірою стала просити Господа, щоб врятував її. Вранці пішла до священика. Захлинаючись гіркими сльозами, стала розповідати про свою хворобу, про вирок, який виніс їй бухгалтер…
Священик уважно вислухав її. Порадив не тримати зла на того чоловіка. Схвалив її рішення прийняти Господа, запевнив у тім, що ліки слід приймати. «Пам’ятайте, вашими вчинками і помислами віднині має керувати не плоть, а дух. Тіло боїться духа, як раб боїться господаря», – сказав він.
Після таких настанов священика якась невимовна піднесеність, святість враз налили все єство Софії. Вона з нетерпінням стала чекати наступної неділі, щоб знову піти до церкви. Тут вона почувалася захищеною і впевненою.
Минали тижні, місяці. Софія непогано почувалася і у свої 38 зустріла Вадима, 40-річного холостяка, з яким пов’язала свою долю. Вони познайомилися в онкодиспансері у черзі на томограф. Розговорилися, обмінялися номерами телефонів. Спочатку розмовляли, здебільшого, про хворобу, ділилися методами народної медицини. Та одного дня несподіваний дзвінок у двері здивував Софію – вона нікого не чекала.
Вадим стояв на порозі. Усміхнений, з великим пакетом і букетом білосніжних ромашок. «Ось, це – тобі, Соню. Знаю, у тебе нині день народження. В амбулаторній карточці підгледів. Хочу привітати і сьогодні бути поруч, якщо ти, звісно, не проти», – промовив якось винувато.
Того дня їм більше не хотілося говорити про хворобу. Струмінь дивного хвилювання пронизав їх тіла, щастям горіли очі… Вони ще молоді, їх тягне одне до одного, і це – прекрасно!
…Відтоді минуло дванадцять років. Соня і Вадим подолали свої недуги – вірою в Бога, силою духу і палкого кохання. Народили синочка Захарчика – свою втіху і миле сонечко. Створили невеликий бізнес.
А той бухгалтер, що передрікав Софії скору смерть, через тиждень потрапив у страшну аварію, в якій ніхто не вижив. Софія простила йому, як і велів священик. Та Бог розпорядився по-своєму…
