Із самісінького ранку Василина Степанівна затіяла генеральне прибирання. Чи ж жарти – завтра прилітає син із Далласа з родиною, з найменшенькими онучатками, яких ще бабуся й не бачила. Згадала милі мармизочки півторарічних близнюків і аж просльозилася. Шкода, дідусь не дожив до цього світлого дня. Поховала чоловіка три роки тому, тепер от залишилася одна-однісінька, мов перст.
Жінка дістала з серванта Іванове фото – красивий, статний сивий чоловік дивився, злегка примруживши очі. Витерла раму, поцілувала, як завжди, і на місце поставила. «Важко мені, Іванцю, без тебе, ой, як важко… – сльози закапали в долоні. Аж розсердилася сама на себе. – То день якийсь такий плаксивий, от і я квашню розвела. Досить, бо так ніякого діла не буде!». Зітхнула важко і продовжила протирати й впорядковувати речі. Заходилася біля люстри. Колись вона мріяла про таку – де світло відбивалося б у кожному скельці, переливалося веселкою, зачаровуючи, а тепер і нездужає кожну ту підвісочку зняти й від пилу очистити. То лиш по великих святах. «От, голова», – згадала, що ще минулого разу мала пошукати в комірчині коробку з дрібничками, бо одна висулька від люстри десь загубилася, а там точно має бути запасна.
Комірчина – то таке місце в її домі особливе, майже святе. Колись син хотів викинути усе під час ремонту. Не дала! Як то? Там же стільки потрібних речей! Стільки спогадів, дрібничок милих, моточків, клубочків, малюнків, книжечок, сувенірів, та чого там тільки немає!!! Василина любила заглядати у свою комірчину довгими зимовими вечорами. Діставати старі альбоми, переглядати світлини. Гортати старі зошити Матвійка, в яких він виводив спочатку каракулі невпевненою рукою, а згодом твори писав, якими зачитувалися вчителі. У таких роздумах шукала потрібну коробку, а натрапила на іншу, стареньку, обклеєну шпалерами. «А що це тут таке, ану-ну», – опустила з лоба окуляри й обережно поклала коробку на стіл у передчуттях.
Аж руками сплеснула й сіла на стілець. Зверху на різних фантиках, менших коробочках, зшитках, лежала сіренька смушева шапочка. Спогади, мов горобці, обсіли душу. Пригадала, як вони з Іваном вперше приїхали в дитячий будинок. Був початок грудня, усе снігом завалено, морозець виблискує. Дітлахів якраз на прогулянку вивели. Її погляд відразу зупинився чомусь на Матвійкові. Серйозний такий, очі сині, мов дві волошечки, примостилися під білим чубчиком з-під смушевої шапочки. Шубка, валяночки малесенькі, такий увесь мужичок. Глянула на Івана, той лише усміхнувся у відповідь, бо також звернув увагу на хлопчика. Присіла Василина біля нього, взяла за холодну ручку малесеньку, до вуст піднесла.
– Ну привіт, хлопчику-горобчику, – промовила стиха.
Дворічний малюк сердито насупив брови й неочікувано випалив:
– Я не хльопчик-гольопчик!
– Тоді привіт, хлопчик-коник, – намагалася знайти спільну мову жінка.
– Я не коник! – ще сердитіше відповів.
– А хто ж ти? – топилася у безмежних малюкових очах Василина, відчуваючи, що він назавжди уже заволодів її серцем.
– Людина я! – гордо вимовив.
Іван і собі присів біля них.
– Наш хлопець! З характером! Давай п’ять, молодець!
Матвій поважно подав руку дорослому чоловікові й щиро усміхнувся, аж засяяло навколо все від тієї усмішки. Іван підхопив його на руки, ледве стримуючи сльози. А хлопчик у відповідь притулився до його щоки й несміливо запитав:
– Ти мій тато? Так?
Трембіцькі без жодного сумніву зрозуміли тоді, що то ЇХНЯ дитина.
З появою Матвійка дім ожив. Той малесенький серйозний чоловічок приніс стільки радості, незвіданої досі й такої очікуваної, що Василина й Іван почувалися найщасливішими в світі. Це сучасна медицина творить дива. А тоді… для них вирок про безпліддя був гірше смерті. Рішення про всиновлення також довго відкладали, переглядали, бо дуже багато радників знаходилося. Але Матвійко… жодного разу вони не пошкодували, що всиновили його. Не усі рідні можуть віддавати стільки любові й вкласти стільки тепла у виховання дитини, скільки віддали вони з Іваном. З батьком у Матвія були особливі довірливі стосунки, як і тоді в перший день знайомства. Син для них став усім. Виростили, освіту належну дали. Матвій програміст дуже високого рівня. Тільки от шкода в цій країні не знайшов застосування своєму таланту в повній мірі. Хоч як батьки не хотіли відпускати його, поїхав спочатку за студентським обміном у США, а потім і на постійне проживання. Там одружився, має достойну роботу, власний дім. Дружина Люся, так вони з дідом її на український манер перезвали, займається вихованням дітей. Тепер у них уже четверо. Марі – найстарша, їй дванадцять, потім восьмирічна Анабель, а Джону й Вейсу лише по півтора рочки. Матвій навідував батьківський дім завжди, як тільки була можливість. Але відколи Люся завагітніла двійнею й поки не народила, не приїздив, бо дуже хвилювався за дружину. Востаннє бачилися на похороні батька. Таке от… а тепер мають прилетіти усі.
Василина склала усе назад в коробку. Хай буде. Колись онучата підростуть – обов’язково розповість їм про кожну дрібничку, яка захована тут. Про те, яким був їхній тато. Онучатка у неї славні дуже. Однаково добре розмовляють як англійською, так і українською. Матвій їй понавозив різної техніки, навчив, як користуватися. То Василина Степанівна продвинута бабця, як онуки жартують. Спілкуються щоразу в мережі. Але то ж зовсім не те, що обняти й приголубити! Як же вона за ними скучила! До себе кликали… та куди їй по тих закордонах уже… Та й Іванка вона не покине. Так хоч піде на могилу, посидить, поговорить, поплаче та й на душі легше стає.
Не вистачає їй і Матвійка, свого хлопчика-горобчика. Отак щоб глянути в очі-волошки, які з віком лише набули глибини, притулитися до широких синових грудей, погомоніти тихо на кухні до ранку про те, про се. Але ж вона розуміє. У нього своє життя. Давно уже їхнє мале пташа виросло, зміцніло, має своїх дітей, свої турботи… «Засиділася щось я, – мовчки похитала головою. – Треба завершувати з цим прибиранням, бо завтра зранку тісто розчиняти, пироги місити, гостей зустрічати…»
Вечір огорнув місто тишею. Кожен в своїх турботах поспішав додому, щоб поринути в сон, відпочити від буденних клопотів. А в домі Трембіцьких ще довго не гасло світло, у вікні час від часу з’являвся силует літньої жінки, яка неначе хотіла пришвидшити ранок, щоб скоріше обняти рідних.
