Пізнє літо обтрушувало спілі яблука. Вони зістрибували з гілок і ховалися в жовто-зелену траву. Небо дотрушувало зорі… Вони любили цю серпневу пору із запахом вітру, настояним на чорнобривцях і полинах. З прощальними акордами, віртуозно зіграними польовими кониками. Лагідним теплом, схожим на поцілунки давно закоханих. І сільську бабусину хату, одягнуту в синю льолю…
Вранці він приносив дружині кілька холодних, вогких від роси квіток.
– Пахнуть осінню, – казала вона. І ставила його подарунок в скляну вазу.
Їй подобались прозорі скляні вази – було видно зелені ніжки кожної квітки…
Їхні серпні, стрибаючі яблука, мелодії польових коників, квіти у вазах – все у минулому. І Уляна також…
…Степан притулився до старої яблуні. Розмовляв з нею, мов з людиною:
– Винен я. І нема перед ким покаятися. Донька не признає. Ось, листа передали від Уляни. Аж страшно читати, що там…
…Уляні і Степанові заздрили: яка гарна пара! Яка чудова у них доня! Все було б добре, якби він не «перечепився» через Ксеньчині відьомські очі та її звабу. Уляна була ніжна, витончена, мов порцелянова лялька. А Ксенька – вогонь.
…Степан з Уляною були щасливими, коли переселилися у нову трикімнатну квартиру. А як раділа доня! Тепер у неї була власна кімната з симпатичними білими меблями.
– Ви купите мені братика? – запитувала Ліля.
– Купимо!!! – хором відповідали батьки.
Ліля бавилася з сусідським, старшим на два роки, Дмитриком. Хлопчик «захищав» дівчинку від маленької такси, бо думав, що песеня вкусить Лілю. Пригощав цукерками. Тому й вона хотіла такого братика, як Дмитрик.
У вихідні вони часто їздили в село до Степанової бабусі. З райцентру приїжджали Степанові батьки з молодшим сином. Тоді невеличка хата бабусі Каті нагадувала веселу казкову рукавичку.
…Дні збігали у тижні, тижні – в місяці, місяці – в роки… Ліля стала школяркою. Її хвалили вчителі. А ще дівчинка любила малювати. Особливо тата, маму, бабусів і дідусів, прабабусю Катю. Її малюнки світилися щирим дитячим щастям…
…Друзі й знайомі знали, що в Степана золоті руки. Тому просили підсобити в ремонтах. Не відмовляв, та й копійка «свіжа» капне. Ксеню зустрів, коли штукатурив дачу колишнього однокласника.
– Ви – майстер? – запитала у Степана. – Я купила хатину, до ладу довести б.
– Та ні, просто допомагаю.
– А мені допоможете?
З її карих великих очисьок вилітали маленькі бісики і солодко жалили його єство. Він топився у зухвалому погляді звабливиці й не шукав рятівних берегів.
Степан довів до ладу Ксеньчину дачу. І став тут частим гостем. Одного дня зізнався у своєму гріху п’ятнадцятирічній доньці й дружині.
– У мене більше немає батька, – мовила Ліля й подалася з хати.
Уляна пішла плакати на кухню.
Степан забрався жити до Ксеньки…
…Бабуся Катя кликала в гості Уляну і Лілю. Ксеньку ж не пустила на подвір’я.
– Геть звідси, розпутнице! – мовила, коли внук привіз пасію в село.
Степанові батьки також зі скрипом в душі терпіли нову невістку.
Ксенька під’юджувала Степана, аби відсудив у колишньої дружини частину помешкання. А якщо не хоче ділитися квартирою, хай сплатить за його квадратні метри.
– Але ж там живе моя донька, – виправдовувався.
– Якщо твоя донька мудра, то знайде собі багатого чоловіка. І, зрештою, я також не проти народити від тебе дитину… Нашу спільну, – облесливо муркала Ксенька, знаючи, що насправді дитячих плачів і кашів у її планах не було й не буде.
Виклик до суду став для Уляни ще одним громом серед ясного неба. Вона погодилася сплатити Степанові його частку. Батьки пообіцяли допомогти віддати «борг» колишньому зятеві…
…Ліля збиралася заміж.
– Батька покличеш? – запитала Уляна.
– А він у мене є?
– Може, пробачиш?
– Як?!
…Степан не знав, що Уляна захворіла. Та його й не цікавило її здоров’я. Він догоджав Ксеньці. А їй хотілося нової машини, меблів із-за кордону, відпочинку на дорогих курортах, виглядати у сорок – на двадцять…
На одній з вечірок Ксенька познайомилася з Владиславом. Багатим і затятим підстаркуватим холостяком. Дати відставку Степанові вирішила цієї ж миті. Наступного ранку Степан збирав свої речі. А увечері Ксенька ніжилася в обіймах «коханого Влада».
Степан не знав, куди йому податися. З батьками жив молодший брат з дружиною і двома дітьми. Впасти на коліна і перепрошувати Уляну? Чи оселитися в бабусиній хаті, яка вже кілька років стоїть пусткою? Осмілився подзвонити у двері свого колишнього помешкання. Відкрив молодий чоловік. Запитально глянув на Степана.
– Мені б… Уляну… хм… Петрівну…
– Її нема. Вже рік, – відповів незнайомець.
– На заробітки поїхала?
– Померла…
Степан оселився в бабусиній хаті. Віяло пусткою і сумом. Здалося б підремонтувати, освіжити. Почав знімати зі стін образи, фотографії. Ось його з Уляною весільна світлина. А ось – маленька Ліля… Защеміло біля серця. Чи то від туги, чи від Уляниного листа, якого передала Лілина хрещена у роковини смерті колишньої дружини. Кілька днів лежав непрочитаний у нагрудній кишені в піджаку…
Вітер пробігся садом, смикнув яблуню за гілку. Яблука зістрибнули у жовто-зелену траву.
– І ти мене прости, Улянко, – тихо мовив. – Завтра поїду в місто. Дізнаюся, хто в нас народився: внук чи внучка. І розкажу тобі…
