Ірина Кошелінська розповідає про своє захоплення із блиском в очах.
– Інколи мені здається, що я вміла вишивати з народження, – усміхаючись, каже жінка. – Спершу створювала серветочки, картини, подушечки. Але дуже хотілося робити щось особливе… А Тернопіль для мене не просто місто, де народилася і живу я, мої батьки, бабусі і дідусі. Це щось дуже рідне і близьке. Я завжди любила дивитися старі чорно-білі фото, на яких зображений давній Тернопіль, багато старовинних красивих будівель, частина яких залишилися лише на фото. І ось одного разу з’явилася ідея вишити ці фото. Знайшла в інтернеті програму, яка перетворює зображення на схеми. Перша моя робота – вулиця Руська. Почала вишивати і спершу здавалося, що нічого не виходить. Лише коли закінчувала, побачила, як гарно.
Вишивання стало для пані Ірини справжньою терапією від депресії. Коли захворів батько, вона весь час піклувалася про нього. Потрібно було чергувати біля його ліжка і вдень, і вночі. Аби не заснути, бралася за вишивання. Це дуже відволікало і допомогло пережити цей важкий період.
– Коли тато побачив парафіяльний костел, який я вишивала, йому сподобалася моя ідея, – розповідає майстриня. – Він ще застав цю красиву будівлю у нашому місті. Каже, його ще можна було відреставрувати після вибуху. Але хіба радянська влада могла допустити, щоб посеред міста стояв храм. Коли ж підривали його, то люди дуже плакали, молилися, ставали на коліна.
Одну за одною Ірина Кошелінська знаходила старовинні фото, створювала схеми і вишивала їх. За чотири роки в її доробку з’явилося 15 робіт. Кожна з них – унікальна. Багатьох пам’яток на них уже немає.
– Дуже багато красивих будівель у нашому місті знищили, – із смутком каже жінка. – У дитинстві нам про це не розповідали, на жаль. Зруйнований костел єзуїтів, синагога, парафіяльний костел. На щастя, зберігся Катедральний собор. Пам’ятаю, у школі нас водили туди – там була картинна галерея. Я розшукую старі фото кінця 19 – початку 20 століття. Місто на них має особливий шарм і привабливість. Стараюся обрати найцікавіші кадри, а ще дізнатися історію кожної будівлі, почути розповіді старожилів про неї.
На перший погляд картини нагадують звичайні фото. Але коли глянути ближче, видно акуратні хрестики. І хоч здається, що картини чорно-білі, насправді зображення створює більше десятка відтінків.
– При створенні схеми програма підбирає кольори, але я часто їх змінюю, адже хочу, щоб всі роботи були в одному стилі, – додає пані Ірина. – На кожній картині використовую від 12 до 16 відтінків. Їх так потрібно підібрати, щоб вони відтворили атмосферу давнини. Це чорно-білий монохром із зеленим відтінком. На перший погляд не видно, але я використовую сірий, коричневий, зелений, білий, блакитний тони. Інколи навіть потрібно брати дві нитки різних кольорів, щоб передати цей перехід.
Пані Ірина із захопленням розповідає історію кожної будівлі, яку вона вишила – від пошуку фото до клопітливого підбору ниток, відображення найдрібніших деталей – пору дня, погоду, одяг. Одна із картин для неї особливо цінна – на ній зображена вулиця Івана Франка
– Це будівля сучасного кінопалацу – тоді це було польське гімнастично-пожежне товариства «Сокул», збоку читальня, – розповідає майстриня. – Там далі у будинку працювала моя бабуся. Вона була компаньйонкою у пані. Сиділа біля вікна і вишивала, а дідусь йшов вулицею, побачив її і закохався. Така романтика. Вони одружилися і виростили четверо дітей, восьмеро внуків. Дуже шкодую, що не розпитувала своїх бабусів і дідусів та батьків про минуле нашого міста. Тоді здавалося, що вони будуть завжди, а зараз так хотілося б їх розпитати, почути історії про минуле. Навіть коли розглядаю старі фото і бачу на них людей, часто виникає думка: а якщо це мої рідні…
Зараз пані Ірина вишиває церкву Різдва Христового.
– Дуже довго шукала гарне її фото – на щастя, знайшла і розпочала роботу, – розповідає вишивальниця. – Взагалі я постійно перебуваю в пошуці нових сюжетів, тому прошу всіх надсилати мені давні фото. Зараз шукаю давню світлину «Вілли Грабовських». Мрію вишити щонайменше сотню картин. Відтворити не лише минуле Тернополя, а й навідоміші замки і храми нашої області. У мене вже є Збаразький та Вишнівецький замки.
Спершу над однією картиною працювала 3-4 місяці. Зараз цей час скоротився майже удвічі.
– Мені ця робота дуже подобається, – зізнається жінка. – Вона мене захоплює і заспокоює. Багато людей хочуть отримувати миттєвий результат, а тут навпаки потрібно скурпульозно працювати, аби досягти мети. Не раз випорюю фрагменти, коли бачу, що виходить погано, ретельно підбираю відтінки. Найважче зобразити людей і природу. Але ці елементи оживляють архітектуру, тож без них ніяк.
За фахом Ірина Кошелінська – інженер-механік, змалку любила точні науки. Сьогодні ж не уявляє життя без вишивки. Її картини можна побачити у бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля», що на вулиці Івана Франка.
– Наші відвідувачі в захваті від робіт пані Ірини, – розповідає бібліотекар Уляна Баран – Багато людей спершу думають, що це фото. Ми кілька разів організовували виставки цих картин, зараз вони в нас у постійній експозиції. Цікавляться цими картинами і старші люди, і молодь.
Пані Ірина має особливу енергетику. Вона переконана: незважаючи на життєві труднощі, потрібно позитивно ставитися до життя, робити те, що подобається, цінувати людей, любити своє місто і берегти його історію.
Всеукраїнський конкурс журналістських матеріалів “Поспішай творити добро!”, ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом
