Дощ стукав у напівсонне вікно. Просився на каву. Дощ був закоханий у Неї. Розумів Її меланхолійний настрій і тихий смуток.
…Дощ зустрічав Її з далеких доріг, вимальовував у небі веселку. Вистукував веселу мелодію на клавішах зеленого листя. А вранці чекав, коли Вона відкриє вікно, аби посмакувати запахом смачної, приготовленої Нею, кави і подарувати Їй свіжі аромати трав, дерев, квітів, вмите сонце і сліпучно-білі випрані хмари. Він знав: Вона любить настояні до росі і дощі ранки й вітатися з сонцем.
…Дощ проводив Її у світи. Спостерігав, як щоразу, перед мандрами, Вона готує міцнющу каву. І гріє біля гарячого горнятка душу. Вистукував сентиментальну мелодію на клавішах опалого жовтого листя. У ній було стільки ностальгії!
– Вона повернеться, – шепотіла осінь. Й застібала світу останній невідірваний гудзик промоклого розхристаного плаща.
– Вона – птаха, – зітхав дощ.
– То не спиняй Її…
…Осінь і дощ сиділи на мокрій лавці. Вона пройшла повз них. Залишила шлейф терпкуватих парфумів і кави. Вітер шарпнув парасольку, аби дощ подарував Їй поцілунок перед розлукою…
