Скажіть мешканцям самої Теребовлі назву їхнього містечка – і неодмінно в розмові вирине означення «княже місто». Скажіть «княже місто» – і в переліку українських історичних земель згадається Теребовля. Тиша і розміреність, які панують тут зараз, нагадують про плинність усього людського. Але уважний подорожній зможе знайти тут уже призабуті й затерті сліди, які відкриють доступ до інших епох і розкажуть щось і про нас самих, про те, якими ми є тепер.
Коротка прогулянка старими вуличками
До Теребовлі варто їхати, щоб, по-перше, піднятися на Замкову гору. Залишки фортеці, які височать над містом, знизу нагадують замок якоїсь казкової принцеси. А згори відкривається красива панорама всієї Теребовлі разом із навколишніми селами.
Он корпус коледжу культури і мистецтв, звідки вийшли багато артистів, серед яких і відомий багатьом Віктор Павлік. Серед вуличок загубилося старе і, судячи із затертої вивіски, вже не діюче кафе, назву якому дала найвідоміша пісня Павліка – «Шикидим». Але вернімося до коледжу. Десь тут була велика синагога. У міжвоєнний період осередок єврейства містився в будиночку з колонами, який зараз є частиною коледжу.
Недалеко видніються два мости – пішохідний та автомобільний. Своєю формою вони нагадують про Венецію і далекі міста, про які колись мешканці ось такої Теребовлі могли лише слухати оповідки, а нині кілька годин їзди до найближчого аеропорту й ще кілька годин польоту – і всі найнеймовірніші розповіді можна відчути на дотик. Є своя історія і в невеличкого теребовлянського автомобільного мосту. Збудували його ще за Австро-Угорщини, в перших роках 20-го століття. На той час це був сучасний, широкий залізобетонний міст. І, що найцікавіше, половина мосту служить без ремонтів уже майже 120 років.
Видно згори і величну церкву святого Володимира, яка розташована недалечко від мосту. Колись тут був оборонний монастир кармелітів і, кажуть, звучав орган. За переказами, десь у храмових підвалах починалися підземні ходи, але зараз вже ніхто не скаже, куди вони вели.
Навпроти проглядається будівля міської Ратуші 19 століття. Трішки на віддалі від неї ще одна культова споруда – церква святого Миколая, історія якої сягає 17 століття. Від неї зовсім близько до центральної вулиці князя Василька. Старожили згадують, що великі будинки з крамницями в нижніх поверхах згоріли під час Першої світової війни, а ті, що заповнюють вуличку нині, збудували у 1930-х роках. Сама ж вулиця як тільки не називалася – носила ім’я і Леніна, і Сталіна, а ще була Широкою та Панською.
Неможливо проґавити одну з найвеличніших будівель сучасної Теребовлі – костел Петра і Павла. Він більше нагадує споруду театру в якійсь Греції, аніж храм. Таке враження створюють високі колони навколо церковного подвір’я. Збудували костел наприкінці 1920-их років. Радянська влада пристосувала будівлю для зберігання зерна, але згодом в ній облаштували районний будинок культури. У 1990-их споруду повернули релігійній громаді.
За костелом у сквері видніється пам’ятник першому князеві Теребовлі – Васильку Ростиславовичу. Встановили його до 900-річчя міста. А раніше тут теж були пам’ятки іншій епосі – у радянський час стояли пам’ятники Сталіну та Леніну.
Місто з літописів
Вгорі ж, на вершині пагорбу, який і нині домінує над сучасною Теребовлею, збереглися сліди ще давніших епох. Перша згадка про місто значиться в 1097 році у літописній «Повісті минулих літ». Тоді в Любечі, що неподалік Києва, зібралися князі руських земель, щоб об’єднатись для спільної боротьби проти печенігів. На цьому з’їзді за князем Васильком Ростиславовичем була закріплена Теребовельська волость для князювання. Теребовля стрімко розвивалася, і протягом наступних століть відігравала важливу роль у політичному, економічному та культурному житті Галичини.
У літописному 1097-му році на Замковій горі вже існувала дерев’яна фортеця. За переказами, вона була огороджена частоколом. Твердиня мала декілька оборонних рубежів, однак там не було колодязя. Археологи припускають, що воду сюди підводили підземним шляхом або просто наповнювали резервуари.
На місто часто нападали турки і татари. У 1241 році його, як і багато інших галицьких поселень, зруйнували орди хана Батия. Не було спокою і в наступні століття.
Залишки фортеці, які сьогодні можна побачити на горі, збудували у 1630-х роках за сприянням місцевого старости Олександра Балабана. До того, за історичними свідченнями, на цьому місці було, крім дерев’яної, ще дві фортеці.
У 1675 році Теребовлянський замок опинився в центрі польсько-турецької війни. Турки тримали фортецю в облозі декілька днів, стіни почали руйнуватися, а вода та їжа закінчувалися. Згідно з переказами, частина шляхтичів, злякавшись, сховалися за стінами замку та на таємній нараді вирішили його здати. Але дружина коменданта Яна Хшановського Софія дізналася про змову. Під градом куль, ризикуючи життям, вона поспішила до чоловіка – повідомити про підступний задум шляхтичів. Ганебної зради вдалося уникнути.
Попри значну чисельну перевагу, туркам тоді не вдалось захопити замок. Але в 1688 році він зазнав нових руйнувань і з тих пір вже не поставав із руїн.
Скарби незнайдені й очевидні
Сьогодні збереглись нижні частини мурів. Вгорі панує особливий спокій. Від залишків фортеці добре втоптана стежка веде до лісових галявин, які сьогодні є одним з улюблених місць для пікніків. А недалеко від фортеці облаштували затишний театр зі сценою та лавками просто неба.
Є у Теребовлі легенда, що у замку, у підземних лабіринтах, були величезні скарби. Кажуть, їх ще ніхто не виносив з-під зруйнованої фортеці.
Є ті скарби чи нема, очевидно одне – день у Теребовлі може стати справжнім скарбом для мандрівників. Можна оглянути місто із Замкової гори, а потім неспішно гуляти його вуличками, вишукуючи цікаві дрібнички. Такі як, наприклад, кам’яні сліди Йеті серед міської бруківки. Зараз місто належить до Теребовлянської об’єднаної громади, і тут стараються зробити його привабливим для туристів.
А кому мало замку і вуличок, на південній околиці міста є ще одна атракція – мальовничі руїни Підгорянського монастиря XVII століття. З високого пагорба, на якому стоїть монастир, відкривається неймовірна панорама долини Серету.
