Жив собі колись один чоловік. Був він дуже низького зросту, через що з нього часто кепкували місцеві жителі: «Ось, гляньте! Недоросток пішов!» Це так боляче вражало чоловіка, що він перестав удень ходити вулицями містечка і виходив з дому тільки надвечір, коли темніло і не було навкруг насмішників.
У вечірні години над його головою зоріло лише небо, і чоловік радий був, що його ніхто не бачить і не насміхається з його маленького зросту.
У своєму доброму, співчутливому серці чоловік не мав злоби до людей, бо бачив, що це їхнє безрадісне життя так скалічило їхні душі, що вони стали зовсім зачерствілими, озлобленими один на одного. Він завжди пам’ятав слова своєї матері, яка говорила йому не раз у дитинстві: «Людей, сину, ніколи не зміниш. Тож яку би кривду вони тобі не чинили, за зло завжди відплачуй кожному добром, хоч тобі буде дуже боляче…»
І чоловік задумався, що зробити доброго для людей? І йому прийшла в голову думка, а що коли він почне запалювати вечорами вуличні ліхтарі, бо в містечку ніхто не хотів цього робити. Кожен думав: «А хіба я дурніший?» Тож з настанням вечора містечко огортала непроглядна темінь і містяни зачинялися у своїх домівках, ніхто з них не виходив з хати аж до самого ранку. Бо як десь іти? Ще не дай, Боже, зачепишся за щось в темноті і шию звернеш…
Так, з якогось часу, став отой чоловік вечорами запалювати ліхтарі і ніхто, навіть, не поцікавився, хто ж це робить? «Це, напевно, – казали, – якийсь дивак запалює. Видно нема людині за щось мудре взятися…»
Та чоловік не звертав уваги на ці слова і надалі щовечора запалював ліхтарі. Це він робив усе своє життя і не чекав ні від кого подяки. І коли його до себе покликав Господь, то ніхто навіть цього не помітив. Помітили тільки те, що нема кому більше запалювати світло…
