Тетяна Іванівна була жінкою гордою, гострою на слово і аж надміру впевненою в собі. Завжди стильно одягнена, акуратно зачесана, з легким макіяжем на обличчі, вона ніколи не навідувалася до своїх сусідів, і до себе нікого не запрошувала. Мала одну-єдину подругу Ларису – дружину високого чиновника.
Сина Романа виховувала сама. Ще маленьким Ромчик спитав, де його татко. «У тебе є я! І ніякого татка нам не треба, розумієш?» – скипівши, Тетяна почала тормосити сина за худенькі плечі. Ромчик заплакав, він не розумів чому його запитання так розсердило маму, адже усі його друзі мали тата. Чому ж тоді йому він не потрібен?
Тетяна часто влаштовувала синові істеричні сцени. За найменшу провину вказувала Ромчику на куток, де він мусив рівно годину стояти на колінах… Ромчик почав боятися матері, не довіряв їй. Тетяна Іванівна силоміць відвела його в музичну школу і весь вільний час змушувала грати на скрипці. А йому так хотілося поганяти з хлопцями м’яча.
Коли підріс, мріяв стати юристом. Однак, Тетяна Іванівна настояла на вступі у модний економічний виш, адже там навчалася Олена – донька її подруги Лариси, яку Тетяна давно бачила нареченою свого сина. А чому б ні? Олена – красива, багата, розсудлива – саме така дружина вартує її Романа. Якогось дня сповістила синові про своє рішення. Він зблід, став заперечувати: «Хіба кохання можна нав’язувати, мамо? Його серце обрати має!».
Однак, Тетяна ніби не чула: «У моєму домі усе вирішую я! А ні – то вимітайся звідси!».
Роман закляк у напруженій паузі, а потім став збиратися. Тетяна почула, як він нервово грюкнув дверима.
Минула година, друга. За вікном підкрадалася ніч, а Романа все не було… Тетяна Іванівна запанікувала, адже він уперше не ночував вдома. Раз-по-раз набирала номер його телефону, але син був «поза зоною».
Під обід з’явився, на диво, веселий. Про вчорашній конфлікт не згадував, а очі світилися грайливими іскрами: «Що ж, гаразд, я одружуся, мамо. Тільки не з Оленою. Бо іншу кохаю. Софійкою її звати…»
Його слова присадили Тетяну в крісло, жінку кинуло в жар: «З якою такою Софійкою, Романе?». Схопилася за серце, накрапала валер’янки, але син спокійно розповідав, як сильно кохає дівчину, що вона – найкраща у світі і уже чекає від нього дитину.
Тетяні Іванівні молотом вибивало у скронях. Вона мало не збожеволіла, почувши, що Софійка з села і працює на швейній фабриці. «Та щоб якась селючка була моєю невісткою? От, хитрюга – міської прописки хоче, хазяйкою бути у моїй квартирі! Нізащо!» Тетяна кричала на Романа, геть забувши про своє хворе серце.
Настрій у сина вмить змінився. Він кілька днів знову не ночував удома, відімкнув телефон. Тетяна Іванівна місця собі не знаходила. Не могла повірити, що завжди уважний до неї Роман міг так вчинити. Пішла до його друга Максима. Була упевнена: той знає, де її син. Максим розповів, що Роман таємно живе у гуртожитку, в якому мешкає й Софія. Тетяна підстерегла їх. Роман ніс сумку з продуктами, вони весело про щось розмовляли. Презирливо глянула на простенький костюмчик та дешеву сумочку в руках дівчини. Та й сама Софія видалася їй простою, несучасною. І що Роман у ній знайшов? «Чим вона тебе приворожила, сину?» – просичала Тетяна, оглядаючи дівчину з голови до ніг. Обличчя Соні сполотніло, на очах виступили сльози і вона злякано відпустила Романову руку.
«Йди додому, Ромчику. Завтра поговоримо», – заледве вимовила і хутко зникла за дверима гуртожитку.
Роман розгублено теребив ручки сумки: «Віднесу сумку і повернуся. Софійці не буде з чого вечерю зготувати», – мовив. Але Тетяна Іванівна шарпнула сумку з рук сина і віднесла її комендантові. А на ранок поспішила до Софії. Пропонувала їй гроші. Багато грошей, аби та позбулася дитини, бо у Романа, мовляв, є наречена і незабаром у них – весілля.
«Щезни з його життя. Так буде краще для всіх», – немов наказ прозвучав з уст Тетяни Іванівни. «Гаразд, щезну. Тільки заберіть гроші», – покірно відповіла Соня.
Роман не вірив, що Софійка могла ось так – без попередження, непомітно зникнути. Що вона сама робитиме з дитиною?
Тетяна бачила, що син замкнувся в собі і ні на мить не розлучався з телефоном, та це анітрохи не хвилювало її. Навпаки, переконливо різала Романа по живому: «Отож, вагітність Софії була вигадкою, бо чому ж тоді вона не прийшла до нас, не благала в мене дозволу на ваше одруження?» А подумки втішала себе: «Нічого, минеться. З Оленкою він швидко забуде про ту Софійку».
…Чому саме нині Тетяна Іванівна згадала про це? Більше десяти літ минуло, як відгуляли гучне весілля Романа та Олени, але попри усі намагання, рідною невістці вона не стала. Ще на весіллі подарувала Олені багато коштовностей, путівку молодятам на весільну подорож, усіляко догоджала невістці, та після двох років подружнього життя Олена з іншим виїхала за кордон.
«Такої невістки ти хотіла?» – не вгамовувався Роман після розлучення з Оленою. Якби ж знаття, нізащо б не втручалася у стосунки Романа з Сонею. Тепер вона це знала напевно.
Надворі зірвався вітер. Не хотілося Тетяні Іванівні виходити з дому, але треба було пенсію взяти, бо в Романа сигарети скінчилися, знову пиво замовив. Відколи скоротили його на роботі – ніби підмінили сина, випити охочий. А скільки ж у неї тої пенсії?
Сумні думки роїлися в голові Тетяни, різкий вітер, завиваючи, підганяв у спину, вона не чула ні сигналу автівки, ні зляканого крику якоїсь дівчинки, що застерігала її: «Обережно!» Сильний біль перерізав тіло і вона, ніби скотилася у провалля… Дівчинка набрала з мобільного номер «швидкої». Мама навчила її набирати термінові виклики – у житті все може трапитися, казала. Машина приїхала швидко. «Сідай, мала», – звернувся фельдшер до дівчинки, що ридала над незнайомою бабусею, вирішивши, що вона – онука потерпілої.
Коли Тетяна Іванівна розплющила важкі повіки, довго не могла збагнути – де вона, і що з нею трапилося. А що за дівчинка сидить біля її ліжка?
Тоненьким голоском та розповіла про нинішню пригоду і сповістила про це свою маму, на яку чекала.
«Вам дуже боляче, бабусю?», – спитало дівча. Щось невловимо рідне, до щему знайоме відчула Тетяна Іванівна у погляді цього ніжного створіння, у помаху руки під час розмови. Напевно, це від болю, від шоку їй щось ввижається, подумала. Враз двері палати відчинилися і на порозі стала струнка вродлива жінка. «Мамо!» – кинулася дівчинка до неї. Жінка поцілувала доньку, запитала, чи з нею все гаразд. На мить зупинилася біля ліжка потерпілої, здивовано запитала: «Ви?»
Тетяна Іванівна відчула, як раптом їй перехопило подих. Вона не могла повірити, що ця інтелігентна вродлива пані – Софія, яку, здається, й досі кохає її син. А Христинка, ця мила, гарненька дівчинка, розгублено дивиться на них карими Романовими очима…
Одужавши, Тетяна Іванівна таки розшукала Софію, котра разом з донькою уже рік жила у місті, створила бізнес, купила квартиру. Їх розмова була непростою, напруженою і потребувала продовження…
А невдовзі до Софії з Христинкою прийшов Роман. Їй хотілося прогнати його, відімстити за свій душевний біль, але, глянувши в його глибокі карі очі, заціпеніла від лагідного трунку, що враз огорнув її всю. І збагнула: якщо любов справжня, то навіть крізь роки, вона, мов вербові котики, може знову забрунькувати в душі. І тоді серце ніяк не хоче слухати розуму…
Марія МАЛІЦЬКА.
м. Теребовля.
