Один чоловік вів благочестиве життя. Відвідував церкву, молився за бідних і скривджених життям людей, давав пожертви сиротам і калікам, і не шукав від того ніякої користі для себе.
«Блаженний!» – так називали його односельці, бо ніхто не розумів для чого він це робить. А найбільше його не злюбили за те, що він кожному говорив в очі правду. Бо кому приємно прилюдно чути про себе щось таке, чого ніхто не повинен знати? Найбільше діставалося тим, хто наживався на бідних, будував собі розкішні хороми і вілли, і не журився тим, що хтось живе у той час в нужді.
– Ото правдолюб знайшовся! – презирливо говорили про нього товстосуми-багатії. – А дамо йому трохи грошей. Хай перестане патякати про нас небилиці…
Покликали чоловіка, дають чималеньку суму грошей, а той брати не хоче. Каже:
– Дайте тим, кого ви довели до нужди. Бо це їхні гроші. А мені нічого від вас не потрібно.
– Ах ти злидню! – вигукнули розлючено багатії. – Ти ще смієш казати нам в очі, що ми нажилися на чужій праці. Подумаєш, праведник знайшовся! Давайте, всиплемо йому добряче, щоб тримав язика за зубами…
Побили його і кажуть:
– Начувайся надалі, чоловіче. Ще раз почуємо, що ти щось подібне скажеш, то розмова з тобою буде коротка. Отримаєш за твою правду все, що тобі належить мати…
І з того часу чоловік перестав говорити усім в очі правду. І не тому, що, може, злякався погроз. Він був самотній у відстоюванні правди, а одна людина, що може вдіяти?
