– Любий мій, милий, дивне створіннячко моє! – Лариса колихала сірого кота Джахата, наче дитину, за щораз цілуючи його то в вушко, то в рожевий носик.
Кіт ліниво розтягнувся в ліжку і муркотів свою сонну пісеньку, розуміючи, що може робити що хоче, бо ж підкорив серце господині своєю невимовно-пухнастою красою. Поруч лежав Ларисин чоловік Михайло. Він, мов загіпнотизований, дивився телевізор.
Лариса любила котів з дитинства. Вона просто обожнювала цих тварин. Для неї вони видавалися неземними істотами, пришельцями з інших світів.
– Може, поїсиш щось, мій солоденький? Як ти змарнів, мурлянчику. Ходи, молочка загрію, а може, ковбаси кусочок?
Джахат неохоче потягнувся і повільно поснував за Ларисою до кухні. Понюхав ковбасу, відвернувся, позіхнув і опустив сіру голову. Лариса швидко пожувала шматочок і, вмовляючи кота, згодувала аж два кільця.
– Тепер водички треба, треба… А зараз ходи спаточки, ведмедику мій миленький.
Коли Лара народилася, то біля її колиски все сиділа кицька. Вона муркотіла, забавляючи малу.
До п’яти років постійно вони були разом – Лариса і Тигріса, так називалася перша кицька. Потім їх було і було… Помітили цю любов до котів люди і назвали Лару «котячою мамою».
Тільки одного разу Лариса зрадила котам, покохавши Михайла, та й то ненадовго. Спершу в їхній молодій сім’ї з’явився кіт, а потім діти. Бувало, що й по десять тварин тримали. А кицьки, як народять, то й уся округа стає забезпечена кошенятами. Любов до котів не покидає Ларису й донині.
– Джаню, Джаню, ти чекав мене, мій дорогий? Це перші слова, які жінка промовляє, повертаючись з роботи. А Михайло, то вже так, на другому плані.
А що ти їй скажеш, вона по-своєму права.
– Мій Джахат мене любить, – каже Лариса. Він ще мені ніколи злого слова не сказав, не збрехав, не зрадив. Його любов безмежна, віддана і щира…
