Вже котру ніч Софія не спала. Лежала незрушно на ліжку і навіть дихати голосніше боялася, щоб не розбудити свого Миколу, який на деякий час засинав після знеболюючих ін’єкцій. І де взялася в чоловіка ця страшна недуга?
Завжди здоровим, сильним був. Працював на будові, криниці людям копав, ремонти робив. Коли став дошкуляти сильний біль у хребті, заледве вмовила його Софія поїхати до спеціаліста. Слова лікаря різонули її по серцю: у Миколи виявили пухлину на нирці. Уже поширилися метастази… «Мусите бути готові до найгіршого. І взагалі, я б радив забрати чоловіка додому. Щоб потім, коли помре, було менше проблем», – мовив співчутливо. Софія заціпеніла: як це – помре? А як бути їй з малим Тарасом, адже нікого більше з рідних не мала? Росла сиротою в інтернаті. Батьки задихнулися чадним газом, коли в домі закоротила елетропроводка. Соню тоді врятувало диво. Заганявшись з дітлахами, прилягла звечора на канапу у ганку і ніяк не хотіла йти у кімнату. Там і заснула. Коли прокинулася, їдкий дим різав в очі. Відчинила двері і стала кликати маму. Побачила, як на подвір’я вже збігалися люди. Хтось викликав пожежників, хтось «швидку», в яку поклали обгорілі тіла батьків…
Смерть Миколи підкосила здоров’я Софії. Їй часто паморочилося в голові, пересихало в горлі. Так несподівано підкрався до неї цукровий діабет. Знала – хвороба ця небезпечна, але втішала себе тим, що з нею люди живуть.
Тулила до себе синочка і ховала від нього сльози, бо, коли плакала вона, плакав і він.
Кажуть, час – найкращий лікар і загоює рани. Софія з цим не згідна. Може, з роками, її сердечна рана й перестала кровоточити, але біль з’являвся часто. І, коли сідала з сином до святкового столу на Різдво, залишаючи на краю стола тарілочку із кутею для Миколи. І, коли несла свячене яйце і окраєць паски на його могилу. А ще – коли брала до рук їх весільний альбом зі світлинами, на яких він завжди був усміхненим та щасливим.
Дехто не розумів, чому вона – вродлива, працьовита – більше не виходила заміж. На що Софія відповідала: мені є для кого жити. І, взагалі, не хочу, щоб хтось рахував моїй дитині ложку супу чи каші. Працювала санітаркою у медпункті і ще й підробляла на людях. Комусь побілити треба, іншому – на городі допомогти, і вже якась копійка додасться. І все це заради Тараса. А він з кожним роком ставав все більше схожим на Миколу. Чорне кучеряве волосся, темні іскристі очі, струнка хода і навіть гучний, протяжний сміх – усе, як у батька.
Що й казати – одній виховувати сина було важко, але Софія ніколи нікому не скаржилася. Сумирно несла свій хрест і у щоденних молитвах дякувала Богу за кожен прожитий день, просила доброї долі для сина.
Був у неї двоюрідний брат Василь. Жив у достатку, але ніколи нічим не ділився з нею, бідкався, що треба машину нову купити, бо стара барахлить, і дітей на море відправити. Словом, йому теж нелегко, тому кожен має дбати про себе.
…Навчаючись у коледжі, Тарас якось заявив, що хоче одружитися. Софія не знала, радіти чи ні такій новині, адже не придбала іще ніякого спадку. Та й коштів на весілля нема.
Тарас заспокоював матір: не треба їм весілля справляти. Тим паче, що Катя й сама про це говорила. Батька у неї давно нема – залишив їх із хворою матір’ю, коли Катрусі було шість років. Так що проблема ця знята.
«Будеш мені дочкою, то стану тобі матір’ю», – сказала Софія невістці, коли та прийшла до їх дому. Після закінчення коледжу Тарас не міг знайти роботу за спеціальністю. Став їздити в Польщу на заробітки. Зробив євроремонт у квартирі. Дав кошти на лікування тещі. Софія тішилася щастям дітей. Катя була прихильною та ввічливою з нею і скоро стала рідною. «Заздрю тобі. Хорошу невістку маєш. Моя ж – егоїстична, хитра. Висмокче від сина останню копійку і щезає невідомо де. Потім повертається і знову грошей вимагає. А син мовчить, терпить заради малого Сергійка», – жалілася Софії подруга Леся. Не раз у Софії закрадалася думка: аби не наврочила вона їм, бо ж усе так гарно у них складається. Як би ж то знаття…
У той вечір вона чомусь погано себе почувала. Перебрала смородину, щоб Катрусі легше було закрутки на зиму робити, і вирішила трішки полежати. Раптом почула телефонний дзвінок. Незнайомий номер на мобільному її насторожив. Телефонував хазяїн з Польщі, в якого працював Тарас. Софія добре знала польську мову, але ніяк не могла зрозуміти одного – як це Тараса більше нема? Вранці вона ще говорила з ним по телефону. Він був бадьорим, розпитував, які подарунки їм з Катею привезти. І ось який подарунок їх чекав… Софія закричала, заголосила, застогнала. Їй потемніло в очах і вона покотилася в порожнечу…
Два тижні чекали на тіло Тараса, якого збив п’яний водій. Коли усі документи були підготовлені, Катя пішла до Василя, щоб привіз чоловіка поховати. Той спаленів: «Та що ви собі надумали? Як ви собі це уявляєте? Буду труп перевозити, а потім продукти у цьому ж бусі? І взагалі – в мене часу нема».
Виручив кращий друг Тараса – Іван. Він і кошти зібрав, і транспорт знайшов. Якби хтось спитав Софію про церемонію похорону – не могла б розповісти нічого. Тарасове тіло у домовині, траурні вінки, свічки і люди у чорному – усе було, як у напівсні. Софія то втрачала свідомість, то поверталася до неї. Коли заспокійливі переставали діяти, рвала на собі волосся, благала Бога, щоб забрав її до сина… Відмовлялася їсти. Годинами сиділа, втупившись очима у портрет Тараса, ніби перебувала у якомусь іншому своєму світі…
Катя, сама прибита горем, заспокоювала і Софію, і себе, бо боялася втратити дитину – те єдине, рідне, що залишилося у неї від коханого.
Софія чахла на очах. Не могла ходити і зовсім не мала сили. Тоді Катя звернулася до дільничного лікаря, який заледве вмовив Софію пройти обстеження. Результати аналізів зовсім прибили Катю до землі – Софії залишалося уже недовго. «Не витрачай дарма коштів, Катрусю. Тобі вони будуть дуже потрібні. Знаю, що таке онкологія. Розумію, чому полисіла. Рятувала колись Миколу. Стільки грошей пішло, але кінець – однаковий», – сумно мовила Софія після чергової крапельниці. Попросила привести нотаріуса. У задуманому не сумнівалася: кому, як не Каті, що стала їй донькою, і скоро народить Тарасову кровиночку, запише квартиру? Софії ставало зовсім зле. І вона забажала додому, щоб помирати у рідних стінах. Сильну нудоту, слабкість і нестерпні болі лише на короткий час приглушували ін’єкції.
Лікар зі «швидкої», глянувши на знесилену вагітну жінку, запропонував знову повернути Софію у стаціонар. У той день, коли Софія покидала білий світ, Катя народила дівчинку, яку назвала Софією – на честь її доброї, мудрої бабусі. Як могли, виручали Катю сусіди: навідували в пологовому будинку, сиділи в лікарні біля Софії, допомогли з похороном… Катя втирала набіглі сльози: «І що б я робила, якби не ви?» Її рідна мати, що жила в іншому районі зі співмешканцем, перенесла інсульт, тому Катя не хотіла її тривожити. Про смерть Софії сказали їй згодом, коли та приїхала подивитися на онуку.
Однак скучати Каті не довелося. Після сороковин по смерті свекрухи зачастили до неї так звані родичі Софії. Приїхав і двоюрідний брат Василь. Кожен із них намагався довести своє право на квартиру. У Каті від хвилювання пропало грудне молоко. Де ж раніше була родина? Тоді, коли молода вдова підзаробляла по людях, щоб прогодувати сина? Коли не було кому привезти тіло Тараса з чужої країни? Коли Софії катастрофічно не вистачало коштів на хіміотерапію, а Катя, перебуваючи на останньому місяці вагітності, не спала довгими ночами, доглядаючи знесилену нестерпними болями матір? «Будемо судитися. Дарма, що сестра дарування зробила. Знайду потрібних свідків і своє відсуджу», – мовив Василь. Звісно, Катерина вірить у справедливість суду, адже Софія зробила дарування при свідомому глузді і з власної волі. Це був її останній подарунок невістці й онучці. Чому ж ті жорстокі люди забули, що ще є над нами усіма Вищий суд, і свідок там один – наш Господь. Тож рано чи пізно кожен отримає по-справедливості…
