Василечку, любове моя горобинова, – шепотіло Аллине серце. – Я тут. Чуєш мене?..»
Осінь зупинилася біля жінки. Сплакнула миттєвим дощем, витерла сльозу жовтим листком. Це ж вона, рудоволоса пустунка, познайомила їх.
Тоді був теплий, сонячний день. Осінь милувалася дівчам, яке нанизувало на нитку горобину. Коралі вийшли довгі й важкі. Не встигло дівча приміряти горобинову прикрасу, як нитка розірвалася. «Ой!» – зойкнула біловолоса модниця.
Хлопчисько, який, мов вітер, летів мимо, зупинився і голосно засміявся. Дівча показало йому язика.
«Осене, вони не будуть…», – шепотіла доля. Осінь не слухала. Вона в цей день мала гарний настрій. Пустувала…
Аллині батьки, геологи за професією, вважали: донька не повинна влітку сидіти в гарячому місті, заїдати спеку морозивом і запивати «газбулькою». Майже щороку відвозили її до родички в далеке село. Тітка Віра своїх дітей не мала, то ж була рада гості, відпоювала «нещасну, бліду дитину» свіжим молоком і відгодовувала сільськими смаколиками.
Василь був трішки старший за Аллу, тому на «міську принцесу», як нарекла її місцева дітлашня, уваги не звертав. Якби дівчина не затрималася в селі через тривале відрядження батьків, якби не ті коралі з неспілої горобини, якби не та рання осінь…
Наступного дня, після уроків, Василь кілька разів прошмигнув на старому батьковому ровері біля Віриного обійстя. Соромився собі зізнатися: хотів побачити «принцесу». І коли врешті зустрів, запитав найбанальніше, що спало на розум:
– Ти чому не в школі, мала?
– Я не мала, – ображено відповіла дівчина. – Я вже восьмикласниця. А не в школі тому, що батьки затрималися у відрядженні. Скоро приїдуть.
– Ти того… горобину на жилку нанизуй. Так наші дівчата роблять.
– Я не знаю, чи тітка Віра має жилку.
Наступного ранку на Віриних штахетах красувалися горобинові коралі.
– Алло, тобі хтось подарунок залишив, – усміхалася тітка.
Дівчина здвигнула плечима, хоча й здогадувалася, хто приніс горобинову прикрасу.
Через день за Аллою приїхав батько. Горобинове намисто помандрувало разом з дівчам до великого міста. Алла так і не встигла подякувати Василеві. А він бачив, як вона прощалася з тіткою, сідала в легківку, але не смів показатися на очі. Хлоп’яче серце захвилювалося, забилося. Воно ще не розуміло: це стукає кохання…
Наступного літа Алла знову гостювала в тітки Віри. «Принцеса» стала дорослішою, гарнішою. Сільські парубки намагалися привернути її увагу. Василь вдавав байдужого. Насправді ж про дівчину тільки й думав.
– Дякую за намисто, – сказала Алла, коли зустріла хлопця.
Він зніяковів:
– Я… про що ти?..
– Я також маю тобі подарунок. Підвіска-талісман. З каменя. Оберігає мандрівників і романтиків. Так каже тато. Він привіз його з далеких гір. Мої батьки – геологи. Вони довго не бувають вдома. І мені трохи сумно. Але, коли повертаються, розповідають цікаві історії. Ось, наприклад…
Алла розповідала привезені батьками з мандрів напівлегенди, а, може й, правду. Василь забув про все на світі, слухаючи оповідки.
Увечері хлопець катав «принцесу» на старому батьківському ровері. Її довге біляве волосся розвівалося й лоскотало його обличчя, уста. Василь був на сьомому небі від щастя.
Тітка Віра жартувала:
– Засмутила ти, дівчат, Аллочко. Поцупила Ваську. Хіба в місті хлопців нема?
– Ми просто дружимо.
Василь ревнував свою «принцесу» до, можливо, вигаданого, а, може й реального міського залицяльника. Ще й товариші підтрунювали, мовляв, невже ти віриш, що Алла вдома сидить і ллє сльози за тобою? Він не хотів йняти віри почутому. І страждав водночас.
…Цієї осені Василь збирався до армії. Мріяв, аби «принцеса» писала йому. А потім вони зустрінуться. І він зізнається, що закохався ще тоді, коли у неї порвалася горобинове намисто.
…Серпневі дощі не вщухали кілька днів. Місцева річечка розлилася. Чому двоє малих непослухів опинилися в таку негоду біля води? Чому полізли в річку? Брудна течія підхопила хлопчаків. Вони заволали про допомогу. Василь почув з подвір’я крик. Кинувся через город до річки. Відбив у води одного малого. Поспішив до іншого. Люди бігли на допомогу. Чоловіки, у чому були, вскочили у воду. Хлопчака, ледве живого, витягнули на берег. А Василя, єдиного сина у батьків, знайшли наступного дня…
…Алла нанизала намисто з неспілої горобини і занесла на Василеву могилу. Плакала. Нарікала на талісман, що не врятував хлопця. Обіцяла пам’ятати. Зізнавалася в коханні…
Вона так і не дізналася, що була для Василя «принцесою». Знала лише, що була його першим і останнім коханням.
…Життя повело Аллу в світи. Вони з Артемом, чоловіком – військові медики. Доводилось працювати і за кордоном. Поки жила тітка Віра, посилала їй звідусіль пакунки-гостинці. І завжди щось клала для Василевих батьків.
А ще просила, аби тітка занесла на Василеву могилу кілька кетягів горобини. Віра ж, пригадуючи коралі, колись знайдені на штахетах, низала горобину разом із слізьми на нитку й, спираючись на паличку, несла для Василя…
Уже немає тітки Віри. Повернувшись з чергового тривалого відрядження, Алла вирішила провідати дорогі серцю могили. Їхала разом із чоловіком знайомою дорогою. Їй уже сорок, а спогади такі юні…
«Я назвала сина твоїм іменем, – подумки розмовляла з Василем на могилі. – Хресні бувають на землі. А ти – Васильків хресний на небі. Пробач, що не запитала твоєї згоди…»
Алла повернулася до автівки. Чоловік витер сльозу на її щоці, пригорнув, погладив волосся. Артем знав цю сумну історію. А доля і осінь стояли поруч. Дивились на них. «Ця жінка береже пам’ять про колишнього коханого на землі. Він – її оберіг на небі», – сказала доля. «То я звела тоді їх недарма?» – запитала осінь. «Осене, хто з нас володарка людського життя? Я хотіла тобі сказати, що їм не судилося бути разом. Але ти не слухала», – поблажливо мовила доля. «Якщо ти знала, то навіщо?..» «Таємниця буття…»
Маленька пташка сіла на могилу, туди, де лежали горобинові коралі. А, може, то прилетіла Василева душа…
Ольга ЧОРНА.
