… У кабінеті Алли Квач три фотографії сина. На одній він ще старшокласник. На двох інших вже на Сході. Згадує, Орест не любив фотографуватися. Але за два дні до своєї загибелі сам запропонував товаришу Андрію Юркевичу, з яким разом займався фрі-файтом, зробити світлину на пам’ять. На ній він у військовій формі, із зброєю посеред пшеничного поля. Хлопець із добрими очима, який понад все на світі любив рідну землю. Йому б кохати, творити майбутнє… Але ворожа міна обірвала молоде життя. Орест загинув через кілька днів після свого 23-го дня народження. У боях за Георгіївку та Лутугине, що на Луганщині, під час розвідувального рейду. Останки хлопця вдалося розпізнати лише по нашивці на одязі, яку вишивала його наречена…
«Коли організувала показ фільму «Добровольці Божої Чоти», нарешті почала спати»
Орест не зізнався мамі, що вирушив на Схід. Також заборонив говорити про це своїй нареченій Тетяні, щоб вона не хвилювалася. Батькам сказав, що їде на вишкіл.
– Влітку 8 липня ми провели його востаннє, посадили на поїзд до Києва … А потім зустріли вже у труні, – згадує Алла Квач. – Після загибелі сина нам усім було дуже важко. Цей біль, розпач, тугу неможливо передати словами. Я практично не спала після цього, як син загинув…Коли минуло десь сім місяців після трагедії, друзі Ореста допомогли нам організувати в Заліщиках показ фільму «Добровольці Божої Чоти». Коли почала цим займатися, обдзвонювати людей, домовлятися за приміщення, нарешті почала спати. Навесні разом з волонтерами я організувала прибирання берегу Дністра. Відчула, коли роблю щось для людей, можу спати і потроху виходжу зі свого горя.
– Коли вони запропонували мені поїхати на прямий ефір до Савіка Шустера, запитала у рідних, чи їхати, і погодилася. На всю країну розповіла про проблеми, з якими ми тоді стикнулися, говорила від душі. Після ефіру побачила, що несподівано стала популярною у Заліщиках, хоч і все життя пропрацювала стоматологом. Якось один з пацієнтів, запитав: «Алло Василівно, то ви йдете на мера?». Я розсміялася, адже про це не думала. «Люди говорять, що ви йдете на мера», – не вгавав він. Я ж жартома сказала: «Ще сама не знаю, що я йду на мера, а люди вже знають…». Остаточне рішення прийняла після того, як почула, що хтось з моїх опонентів на фразу, що Квачиха йде на мера, зневажливо відповів: «То нам не конкурент». Фактично це переконало мене, що таки варто балотуватися. Я сіла, подумала і прийняла це важливе рішення.
«Орест віддав життя за рідні Заліщики і тепер оберігає своє місто»
Алла Квач вже три роки керує Заліщиками. За цей час багато змінилося і в її житті, і в рідному місті. Зізнається, починати роботу на посаді міського голови було непросто.
– Міська рада і стоматологія – це віддалені речі, – каже вона. – Але згодом я зрозуміла, що у чомусь вони перетинаються. Кожна потребує ретельного підходу, наполегливої та сумлінної праці заради змін і результату. За кілька днів неможливо все змінити – на це потрібен час.
Сьогодні ще не так багато жінок у місцевому самоврядуванні. Запитуємо Аллу Василівну, чи не відчуває дискримінації. На що вона жартома відповідає: «Подивіться на мене, хіба мене можна дискримінувати!»
– Але палки в колеса ставлять, – зізнається жінка. – Різні моменти бувають. Чоловікам, напевне, не дуже подобається, коли жінка керує. Я взагалі не люблю слова «влада». Не відчуваю себе особливою. Я жителька Заліщиків і хочу щось змінити у рідному місті. Просто маю трішки більше повноважень, аніж інші.
День міського голови Заліщиків починається на світанку. За цей час пані Алла не лише встигає зробити хатні обов’язки, приготувати сніданок, а й розпланувати свій день.
– Зазвичай, прокидаюся о 4-ій ранку, – розповідає вона. – Дуже люблю ці ранішні години, адже вони надзвичайно продуктивні й творчі. Я роблю собі каву, щоб остаточно прокинутися, сідаю за стіл і тоді я бачу своє місто, вимальовую стратегію його розвитку. За цей час встигаю записати 30-40 питань, що потрібно вивчити, вирішити, які завдання дати, що проконтролювати. Тож приходжу на роботу з конкретною програмою дій. А у міській раді вже починається рутинна робота. Адже одна справа захотіти і побачити, як це повинно бути, а інша – втілити в життя.
– Я сьогодні роблю все для того, щоб в Україні щось змінилося. Адже, насамперед, потрібно починати зі свого міста. Орест дуже любив Заліщики – він за це віддав своє життя. Адже всі йдуть захищати Україну. Але фактично кожен йде воювати за свою маленьку батьківщину, де він народився і виріс. Після загибелі Ореста я постановила собі, що він повинен стояти на захисті рідного міста. Навіть після смерті він оберігає рідні Заліщики.
І справді при в’їзді в Заліщики та на виїзді з міста нас зустрічає Орест – мужній, сміливий, незламний. Родина встановила два біг-борди в знак пам’яті про сина, який віддав життя за рідні Заліщики, які любив понад все на світі, за свою Україну.
– Орест пішов навчатися у 15 років, – пригадує жінка. – Вступив у Київський військовий ліцей імені Богуна – це було його самостійне рішення. До того військових у нашій родині не було. У Заліщики Орест завжди приїздив на свята і влітку. Перед тим, як син загинув, мені приснилося, що видаляла зуб мудрості з кров’ю. Прокинулася дуже нажахана. Потім я вже зрозуміла, що відчувала біду.
«Якщо на Дністрі збудують ГЕС, про жоден розвиток туризму йтися не може»
У Заліщиках мешкає 10 тисяч людей. Бюджет теж невеликий – 11 мільйонів гривень. Для родини це багато, а от для міста ні, каже пані Алла. Пригадує, коли починала працювати, у міському житлово-комунальному господарстві майже не було, чим працювати.
– Одна бензопила та одна мотокоса на всіх, – пригадує жінка. – Тож виходило, що один різав або ж косив, а інші стояли і дивилися, що він робить. Сьогодні у господарстві по сім бензокос і мотопил, висоторіз.
А ще у заліщицьких комунальників з’явився трактор, піскорозкидачі, дробилка, яка подрібнює гілля і тоді його можна використовувати для опалення соціальних установ. Дали нове життя міському водоканалу, який був у приватних руках. Насамперед, повернули його місту і навели лад у одному з міських парків, звідки відкривається неймовірний вид на Дністер.
– Величезних зусиль вартувало очистити парк, – пригадує пані Алла. – Організували сім толок, щоб довести його до пуття. Заасфальтували широкі алеї, встановили ковані ліхтарі з енергозберігаючими лампами, лавки, урни. До 250-річчя Заліщиків тут організували музичний фестиваль «Заліщики-фест».
– До Другої світової війни Заліщики були Дністровською рів’єрою, – каже Алла Василівна. – До нас курсував прямий поїзд із Варшави, приїздило багато людей на відпочинок. Хотілося б повернути цей статус нашому місту. Майбутнє Заліщиків має бути пов’язане саме з туризмом.
Однак не все так просто, адже на Дністрі планують побудувати каскад із шести ГЕС.
– Якщо це станеться, про жоден розвиток туризму йтися не може, – каже Алла Квач. – Я неодноразово виступала і на засіданні комітету з екології, і на сесії обласної ради. Це неможливо робити – Дністер перетворять на шість замулених ставків. Ані електроенергії, ані розвитку інфраструктури від цього не буде.
Пані Алла була на екскурсії на Дністровській ГАЕС і окружних селах і на власні очі побачила всі «переваги» спорудження каскаду ГЕС. Разом з однодумцями минулого року об’їхали всі села Заліщицького району вздовж річки і розповідали про небезпеки і наслідки цього проекту.
– Люди проти, але чи до нас прислухаються державні мужі і бізнесмени – невідомо, – каже жінка. – Ми будемо боротися і не дамо знищити Дністер. Цю річку дуже любив Орест – у нього було улюблене місце, куди він завжди приходив, щоб усамітнитися, подумати, набратися сили від рідної землі. Як і він мріяв, ми родиною висадили там дубовий гай. Дністер важливий для майбутнього Заліщиків і я вірю, нам вдасться його врятувати заради наших дітей, які тут житимуть, заради хлопців, які віддали свої життя за рідну землю…
