Уже 12-й рік минає, як ти не з нами. Душа твоя з ангелами на небесах. На могилі твоїй кожного ранку пташина співає і цвітуть квіти, які ти так любила все життя.
Прости, що не часто відвідуємо твою мовчазну хату. Сама знаєш, яке у нас тернисте життя. Та маємо щоденні спогади про тебе у серцях наших і сльози смутку на очах.
Не бачиш ти і не радієш своїм внукам. Ось і правнуку уже 25 літ. Не усміхнешся їм і ніколи не похвалишся людям: «У мене діти золоті!»
Не дочекалась ти мого 60-річчя, не пораділа і за братів ювілей. Ну, що ж, така вже доля материнська – аби все дітям, аби все було добре у дітей.
Пишу рядки, а очі заливають сльози і білий день стає аж сивим за вікном. Якби я хотіла до тебе пригорнутись, взяти за натруджені теплі долоні, сказати: «Прости, матусю!..» Але моя рука торкається лиш пам’ятника, від якого віє холодком…
