До Михася і містечковий люд ходив, і з округи приїжджали. Казали, старий уміє вгадувати долю.
– Надю, ходімо до Михася. Може, щось цікаве вивідаємо, – просила подругу Люда.
– Я й так знаю, що Дімка мене кохає.
– Не будь занудою. Ходімо. Ради мене.
– Ну, добре…
Михась віщував Люді гарного кавалера, щасливе заміжжя і життя в іншому місті. А до Наді мовив:
– Не цурайся долі.
– Я нікому Дімку не віддам.
– Я про долю кажу, про долю…
Надя здвигнула плечима. Іронічно глянула на подругу.
…З однокласником Василем Надя зустрілася на зупинці.
– Ти вже з армії повернувся? Не знала.
– Як би відповідала на мої листи – знала б.
– Василю, не починай…
Надя зі школи подобалася Василеві. А він їй був байдужим. Василів батько, безпросвітній пияк, рік тому віддав Богу душу. Батько тлумив і Ваську, і матір. Пропивав усе, що міг. Навіть примудрився синового шкільного портфеля у когось на чвертку виміняти. Вчителі дивувалися: коли хлопець встигає добре вчитися? Бо й матері допомагав – працювала прибиральницею. І нерідко доводилось ночувати то в родини, то в сусідів, коли батько повертався додому п’яний, як чіп.
Василь був вродливим, але для дівчат нецікавим. Через батька. Все містечко знало: п’яний Остап то на лавці хропе, то під лавкою. То пісню горлає на всю вулицю, то з кимсь шарпається…
Надя соромилась Василевого залицяння. А він її кохав…
– Що збираєшся робити? – запитала Надя, аби не мовчати.
– Вступатиму в інститут. Але це пізніше. А зараз запрошую тебе на каву.
– Я поспішаю.
– Боїшся, що Дімка побачить?
– Хм! Смішний. Я заміж за нього збираюся.
У містечку знали: Дімка – крутій. То за однією дівчиною очима стріляє, то за іншою. Але Надю від себе не відпускає. Інтерес має. Надина матір в торгівлі працює. Батько таксує. Надя також на продавчиню вивчилась. Родина заможна.
Сам Дімка одного з місцевих начальників возить. Для містечка це поважно.
…Василь пробував поговорити з Людою. Хай би та відкрила подрузі очі на Дімку. Але Люда випалила:
– Соромиться Надя тебе! Не діставай її зі своєю любов’ю. І Дімка не рівня тобі. Сам повинен розуміти.
– Бо я син пияка і без приданого?
– Думай, що хочеш…
…Надя поспішала на ринок, але величезні сумки з китайським і турецьким шматтям гальмували ходу. Маршрутки в їхньому містечку їздили, як хотіли. Як їй остогидли ці торби! Автівка зіпсувалась. Дімка шпортається в машині разом із друзями-пияками. Надя побоюється, що після таких «майстрів» легковик уже не заведеться.
…Після одруження Надя з Дімкою жили нормально. Народилося двоє дітей. Тесть з тещею допомагали. А потім не стало Надиного батька. Потрапив у аварію, покалічився. Трохи помучився і помер. Матір почала наодинці з собою запивати горе. А невдовзі й зятеві стала наливати. Надя сварилася з обома, совістила. Її ніхто не чув. Уже й поголос містечком пішов…
Дімка часто приходив до магазину, де працювала дружина. Один раз із каси гроші потягнув, другий… З роботи жінку попросили. Пішла на ринок.
Сама їздила до Хмельницького, притягувала звідти тяжкі торби з крамом. І те добро продавала на містечковому ринку. Треба було дітей на ноги ставити. Бо з чоловіка толку не було. Пив разом із тещею. Ще й «друзі» занадились…
…Надя ходила вимоклим садком і зі смутком дивилася на обпалі яблука, яким ще не пора валятися у траві. То теплінь стояла несамовита, то дощі зарядили і нема їм кінця-краю. Садовині та городині невтямки, що твориться в природі. От і доспіває все не в пору.
– Привіт, подруго!
– Люда! Чому не зателефонувала, що в гості приїдеш?
– І в моїх батьків яблука дощі трусять. А синоптики й далі мокву обіцяють.
– Ой, не кажи! Без гумаків – ні в садок, ні на город. Нема літа цього року. Та й, певно, вже не буде. Бо скільки його залишилося? Жменя. І торги на ринку через ті дощі сякі-такі. А ти як? Гарно виглядаєш. Не скажеш, що уже п’ятдесятка на носі. Хоча, все правильно. Чоловік тебе шанує. Роботу гарну маєш… А я… Аж не віриться, що однолітки. Дістав той базар. Узимку стою на холоді, одягнена як опудало. Влітку від спеки млію. Врода вивітрилася. А Дімка… алкоголік нещасний. Нема від нього помочі. Мама… це вона винна. Споїла його. Нема просвітку в житті. Поїхала б на заробітки, але той алкоголік хату проп’є. Проте, коли все остаточно дістане, кину і Дімку, і базар, і хату й подамся в світи. Роботи не страшно. Страшно так жити, як я. Слава Богу, сини в пляшку не заглядають. І невістки у мене славні.
– До речі, твій колишній залицяльник тут є. Василь. Не чула?
– Ні. А до кого він приїхав? Маму вже давно звідси забрав.
– До тітки. Вона біля пошти живе. А сам Васька за кордоном.
– На заробітках?
– Ні. Працює… щось з математикою пов’язано. Він же на фізматі вчився. Толком не знаю. Мені Люська, однокласниця наша, розповідала. Каже, ледве впізнала його. Суперово виглядає. Машина, наче в олігарха. Багатий, видно. Років з двадцять п’ять його не бачила. А хотілося б.
Надя промовчала. Згадувала лишень, чи їй щось потрібно на пошті.
…Вона волокла свої торби з ринку до зупинки. Злилась. Кілька разів накрапав дощ. Торги не йшли. Ще й голова розболілася. Певно, від погоди.
– Надя?!
Підвела очі. На неї з подивом і цікавістю дивився елегантний чоловік.
– Василь???
Їй хотілося провалитися крізь землю разом з ненависними торбами.
– Радий тебе бачити, – мовив.
– І я… тебе.
– Як живеш?
– Як усі. Синів одружила. На ринку торгую.
– А Дімка?
– Спився, – тихо мовила, опустивши очі. – А в тебе як справи?
– Живу і працюю за кордоном. Наукою займаюся. Донька внучку недавно подарувала. От, до тітки приїхав. Старенька вже.
До них підійшла доглянута, вишукано одягнена жінка.
– Моя дружина. Оленка. Оленко, це моя однокласниця Надя.
Наді вдруге хотілося провалитися крізь землю.
– Нам пора. Ще треба до аптеки вступити, ліки тітці купити. З братами двоюрідними зустрітися. Ми не надовго – завтра їдемо. Передавай вітанням нашим однокласникам, якщо побачиш когось. Всього доброго!
– Дякую. Взаємно.
Надя повними очима сліз дивилася услід Василеві і його дружині. Це ж на місці цієї жінки вона могла би бути. Василь називав би її Надійкою…
Добрела до зупинки. Гепнула торбами об землю. Маршрутки довго не було. Узяла свою ношу й поволокла далі. А з голови не йшов Василь…
Захмелілий Дімка копирсався в машині.
– Вже набрався? – гаркнула, грюкнувши хвірткою.
– Я тільки пиво… А ти, як змія, зразу кидаєшся…
– Де ти на мою голову вирвався?! Вже життя скапарала біля тебе. Ото доленька…
І тут пригадалися слова покійного Михася: «Не цурайся долі». Це ж він про Ваську казав тоді…
