Цими днями Тернопільщина разом зі всією Україною вшановує пам’ять загиблих Героїв Майдану. Небесна сотня – це не просто сотня розстріляних режимом людей. Небесна сотня – це понад сто українців, які віддали своє життя за найбільші цінності людства.
Скількох героїв Небесної сотні ми знаємо поіменно?
Серед них є і наші земляки – Василь Аксенин, Назар Войнович, Устим Голоднюк, Олександр Капінос, Ігор Костенко, Василь Мойсей і Тарас Слободян. Згадаймо разом історії цих хлопців і особистий подвиг кожного з них.
Василь Аксенин народився 4 лютого 1962 року в селі Литячі Заліщицького району. Останні роки проживав у Чернівцях.
Він був важко поранений у Києві під час розстрілу демонстрантів 20 лютого. Того дня від ранку не було телефонного зв’язку, а потім рідним подзвонили з лікарні: «Поранений…». Травми отримав майданівець дуже важкі: була пробита черевна порожнина, пошкоджена тазостегнова кістка. Василь переніс кількагодинну операцію. Наприкінці лютого його відвезли до Польщі на лікування. У Польщі від отриманих ран він помер.
Войтович Назар – наймолодший воїн Небесної сотнi. Народився у селі Травневе Збаразького району. Єдина дитина в сiм’ї. Вiн навчався на третьому курсi Тернопiльського кооперативного коледжу. Мрiяв стати дизайнером, любив малювати. Часто зображав козакiв, калину, тризуб, мав дуже добрi оцiнки з історії, цiкавився природознавством, любив їздити на екскурсiї. Мрiяв мандрувати, пiзнавати, завжди хотiв бути в центрi всiх подiй.
Ще в середу, 19 лютого, Назар був на парах, а ввечерi мав вiднести до автобуса, що їхав на Київ, речi для друзiв i троюрiдного брата, якi в цей час перебували на столичному Майданi. У четвер вранцi його близьким зателефонували i повiдомили, що Назар убитий. Коли вчителі хлопця спробували додзвонитися за його номером, то почули від жiнки-волонтерки: тіло Назара у Михайлiвському соборi. Виявилося, що він не мав нiкуди їхати. Та в останню хвилину вирушив на Майдан.
20 лютого Назар загинув на барикадах вiд снайперського пострiлу. Куля влучила в щоку. На момент вбивства йому було всього 17 років.
У рідній школі хлопця відкрили музей Героя Небесної сотні, де зберігаються речі, які були з ним на Майдані.
Устим Голоднюк родом зі Збаража. Йому було 19 років. У ніч на 30 листопада 2013 року під час розгону студентського Майдану Устиму розбили голову. Тоді наклали 12 швів.
Незважаючи ні на що, він повернувся. Знайомим сказав, що нічого не боїться і буде на Майдані. Але «небо впало».
«Рабів до раю не пускають», – такими є останні слова, які залишив на своїй сторінці в соцмережі Устим. Хлопець навчався у Бережанському агротехнічному інституті, а перед тим закінчив Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут. Мріяв відкрити свою справу, жити гідно, заробляти добре, аби забезпечувати майбутню сім’ю. На Майдані був від 21 листопада, майже постійно. Заїжджав додому на два-три дні – і знову до Києва. Того дня, коли хлопець загинув, батько приїхав по нього до Києва, аби забрати додому перепочити. Близько дев’ятої ранку поговорив із сином по телефону, просив бути обачними. Уже об 11-й годині вони мали рушати в дорогу. Устим сказав побратимам: «Ще один раз йду в атаку – і додому». 20 лютого снайпер поцілив Устимовi Голоднюку в голову – просто в блакитну каску миротворця ООН…
У його честь відкрили меморіальну дошку на фасаді рідної школи, а також музей, куди передали його особисті речі. Міська рада присвоїла Устиму звання почесного жителя міста Бережани (посмертно).
Олександр Капінос – 29-річний фермер з Кременця, мав наречену, з якою зустрічався на Майдані. У 2012 році витримав 12 днів без їжі на знак протесту проти «мовного закону». Любив працювати на землі, також організовував патріотичні табори для дітей і молоді, створив власну громадську організацію. На Майдан Сашко їздив періодично. «Було стільки скепсису щодо майбутнього Майдану: люди могли розійтися, його могли розігнати. Але Сашко вірив тільки в добре», – розповідала журналістам його подруга Оксана. Під час сутичок на Грушевського 18 лютого Сашко був сильно поранений. Його госпіталізували, але в лікарні він помер. У рідному селі збудували пам’ятник Герою, а його іменем назвали рідну школу.
Ігор Костенко – 22-річний активіст Майдану. Був студентом-географом і спортивним журналістом. Також хлопець був активним редактором української Вікіпедії, написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Був убитий 20 лютого в районі Жовтневого палацу. За словами його друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав’язати на вузол». Хлопець – родом з села Зубрець Бучацького району. Ігоря Костенка було посмертно визнано кращим вікіпедистом та освітянином року.
Василь Мойсей навчався на четвертому курсi в унiверситетi розвитку людини «Україна». Мав здобути спецiальнiсть – фiзична реабiлiтацiя. Василя побратими згадують як веселого, товариського хлопця. Приїхав на Майдан у Київ у ніч з 18 на 19 лютого. Вранці 20 лютого на Інститутській вулиці у нього влучив снайпер. Хлопця не врятувало те, що він був у цивільному бронежилеті. За словами побратимів, коли його витягнули з поля бою, останнiми його словами були: «Я всiх вас люблю». Помер хлопець у 17-й лікарні Києва від вогнепального поранення у груди. Друзі згадують, що він був щирий, веселий, любив подорожувати мiстами України зi своєю коханою. Його брат – священик, і Василь теж був вiруючою людиною. Мама i сестра, якi працювали за кордоном, не раз пропонували йому поїхати до Iталiї. Проте хлопець був переконаний, що робити Європу слiд в Українi. Казав, що варто скинути злочинну владу, i тодi українцi заживуть, як у вiльнiй, цивiлiзованiй європейськiй країнi. Василь місяця не дожив до своїх 22 років.
Тарас Слободян народився 10 грудня 1982 року. Жив у Тернополі. Точної дати смерті активіста не встановлено. Хлопець перебував на Майдані у Києві, проте, потім безслідно зник (з грудня місце перебування було невідоме). Його закатоване тіло знайшли аж у березні на Сумщині в лісі.
