Олена облюбувала місце неподалік дивного каміння, схожого на людські голови. Здавалося, дві велетенські брили віками тягнуться одна до одної, аби зустрітися у поцілунку. Меншу нарекла Кам’яною Леді, більшу – Кам’яним Містером…
Сьогодні Олена повідомить чоловікові новину, яку він довго чекав. Наразі вона ділилася своїм щастям з кам’яними друзями.
…Три роки тому Олена ступила на далеку землю. Коли бралася ностальгія, йшла до океану. Від будинку Стіва, чоловіка, це зовсім недалеко. Стів милувався тендітною постаттю своєї слов’янської дружини. І навіть її ностальгія видавалася йому чимось незбагненно чарівним і романтичним.
… – Їдь, Оленко, до тітки. У місті легше роботу знайти, та й диплома маєш, – повчала доньку Ніна.
– Тітка не дуже з родиною спілкується. І в нас сто років не була.
– Немає часу, вона ж, як то… бізнесменша…
У вагоні пахло ковбасою, огірками і ще бозна чим. Чоловіки сперечалися про політику. Плакали діти… Благо, Оленина сусідка, набагато старша, виявилася приємною і цікавою.
– Дай-но мені свою руку, – сказала. – Ой! Доля тобі таке намалювала!.. Провідниця їх перебила:
– Чаю бажаєте?
– Я – ні, – мовила Олена.
– Бажаємо. Дві склянки, будь ласка, – казала сусідка по купе провідниці й продовжила бесіду з Оленою. – Копійки бережеш. Нічого, бідність мине. Усе в світі робиться вчасно: і птаха гніздо в’є, і людина народжується й помирає. І щастя приходить… А там, куди їдеш, не затримаєшся довго.
… Тітка не зраділа гості. Запитала, чи надовго приїхала.
– Мені б якусь роботу. Можу у вас працювати.
– Своїх дармоїдів скорочувати треба. А тут чоловік і двоє спиногризів на шиї. У нас двірничка розрахувалася. А ось де жити будеш – не знаю.
Невдовзі повернулися додому тітчині діти.
– О, до нас село приїхало! – вигукнула старша донька.
Через кілька днів, подякувавши тітці за «гостину», Олена поверталася додому.
На залізничному вокзалі зустріла одногрупницю Катю.
– Олена? З похорону їдеш? На тобі лиця немає.
Дівчина розповіла про свої пригоди.
– А мій батько нову дружину привів. Справжня зміюка. Я могла б у сільській школі працювати. Але житии вдома не можу. Не любить мене батькова пасія, бо я на мамуа. До покійниці ревнує. Працюю тут, в обласному центрі, у магазині. Квартиру винаймаю. До речі, господиня не проти, аби ще одна дівчина жила. Олено, в магазині вакансії є. Може?..
– Який з мене продавець?
– І я за прилавком на філфаці не вчилася стояти.
…Олена освоювала нову професію. Платили не багато. Дівчата скидалися спершу одній на обновку, потім – іншій. Невдовзі занедужала Оленина матір.
– Викрутимось! – підбадьорювала подругу Катя.
– У мами онкологія. Господи, за що мені це все?!
– Тітку повідомила?
– Вона зайнята своїми справами. А моя мама її вигляділа. Тітка ж молодша.
– Олено, бери і мої гроші на ліки.
– Коли ж я розрахуюся з тобою?
– Колись…
Дівчата по черзі ходили до шпиталю. Втішали Ніну.
– Діти, ви на мене тратитесь, – зітхала Ніна. – Самі хоч не голодні?
Дружно хитали головами – ні, хоча це була щира неправда.
Якось у двері подзвонила сусідка Наталка.
– Оленко, мій холодильник не працює. Виручай!
Принесла свинячі кості, які гордо назвала м’ясом. Катерина, не знаючи, що продукт чужий, зварила з них зелений борщ. Як на зло, Наталка прийшла за «м’ясом». Олена винувато перепрошувала сусідку за трафунок.
– Дівчата, ви зварили мої кості, а я гостя чекаю. Клинці підбиває. Хотіла супчиком нагодувати.
Дівчата віддали майже весь борщ. І відкупили м’ясо. Наталчин холодильник так і не запрацював, тому й далі прииносила на зберігання свої продукти. Але тепер дівчата підписували їх: «Наталчині кості», «Наталчині печінки»…
…Життя поволі залишало Ніну.
– Прости, доню, що статків не настаралась. І батька роботи в могилу загнали. Довіряю тебе в руки Господні. Молюся…
Через тиждень Ніна померла. Оленина душа була схожа на випалену сонцем пустелю. Осиротіла. Самітня… Згодом у селі «добрі» люди почали хату розтягувати. Комусь знадобилися двері, комусь – вікна і стара черепиця…
…- Олено, мій постійний покупець запросив мене на побачення. Добре, що бос перевів нас у відділ чоловічого одягу. Може, той відділ допоможе особисте життя влаштувати. Уже двадцять сьомий пішов… Невдовзі залицяльник запропонував Каті руку, серце і трикімнатну квартиру.
– А як же ти? – розгублено запитала подруга в Олени.
– Не хвилюйся. Я дуже рада за тебе. Ти стільки мені допомогла…
…- Пануньцю, – з порога вигукнув відвідувач магазину, – підберіть цьому молодому чоловікові що-небудь. Його багаж загубився в дорозі. Стів тут уперше. Ми родичі. Але ніколи раніше не бачилися. Він приїхав зі Штатів… Словом, треба дві сорочки і футболку. Ні, дві футболки і сорочку.
Стів розгублено озирався, не розуміючи, що говорить український родич.
– Я можу допомогти вам? – звернулася по-англійськи до заморського гостя. І подумала: нарешті знадобилися університетські знання. Той, почувши рідну мову, розквітнув у посмішці. А родич вигукнув:
– З мене кава і шоколадка!
Наступного дня чоловіки завітали до магазину під кінець роботи із запрошенням на каву.
– Якби знав, що знайдеться родина в Америці, вчив би англійську. Тепер, у сорок років, наука в голову не лізе. Купив словника. Дружина по-німецьки «шпрехає». Син вчить англійську. А толку? Тільки й знає: окей, окей…
Олена перекладала Стіву меню. Запитувала, чи щось знає про українську кухню. Він щасливо кивав головою, нічогісінько не тямлячи в українських наїдках. Зізнався, що йому подобається місто і родина.
– Що він каже? – втрутився у розмову український родич.
– Хвалить вас.
– Олено, хотів би попросити… Може б, у вільний час, провели Стіву екскурсію містом? За виагороду. Я ж не тямлю по-англійськи. Дружина німецьку вчила. А син…
– Якщо Стів не проти.
Він не заперечував. Олена показала заморському гостеві міські цікавинки, допомогла придбати сувеніри. А Стів розповідав про океан і запрошував на гостину до свого сонячного штату. Олена подякувала і розтлумачила, що українцям до Америки мандрувати не просто: відкрити туристичну візу – щось на грані фантастики.
– Моя країна демократична! Як таке може бути?! – не розумів Стів.
…Літак Стіва – через два дні. Зізнався: сумуватиме за чарівною українською леді. І якщо вона дозволить – навідається в Україну знову. Олена пожартувала: двері моєї держави завжди відчинені.
Розповіда про свої пригоди Каті. Подруга, на восьмому місяці вагітності, мало не підскочила від радості.
– А якщо справді прилетить?
– Може. У нього ж тут родичі.
– До тебе! Ви ж спілкуєтесь через Інтернет.
… Стів прилетів через рік. Хоча багаж не загубили, прийшов до магазину, в якому й далі працювала Олена, купив дві футболки і сорочку. Й, не відходячи від каси, запропонував дівчині стати його дружиною. Розповів, що посадив біля будинку пальму, бо вона – тендітна – нагадує українську леді. І про те, як вчився правильно вимовляти її ім’я. Про свій новий успішний бізнес…
… Олена часто перегортала на березі океану сторінки свого життя. Кам’яна Леді спостерігала…
– Кохана, – радісно вигукнув Стів, – у нас народився син!
– У нас?!
– Катя народила! Її чоловік написав! Ми повинні летіти в Україну! Ні, спершу треба до магазину! Подарунки…
– Стіве, маю тобі дещо сказати… Ти також скоро будеш батьком.
Він став на коліна. Цілував Оленині руки. Плакав і сміявся. Мов хлопчисько, стрибав по хвилях. Малював на піску смішних чоловічків…
…Океан покривали сутінки. Олена звично махнула на прощання рукою кам’яним друзям. Їй здалося? Чи дива все-таки трапляються? Кам’яний Містер нарешті торкнувся уст своєї Леді… А океан пахнув вітром, щастям і польовими ромашками…
Ольга ЧОРНА.
