На запитання, скільки років він у професії, заслужений артист України, диригент Галицького муніципального камерного оркестру Василь Феленчак відповідає, що все життя. З початкових класів брали його грати на весілля. Хлопець вловлював мелодію на слух, а вже потім вивчив нотну грамоту. Сходинка за сходинкою освоював мистецькі горизонти й врешті організував колектив, який став візитною карткою Тернополя.
Галицький муніципальний камерний оркестр під орудою заслуженого артиста України Василя Феленчака – ровесник незалежної України. Назвою “Галицький” завдячує як землі, на якій він народився, так і особливому колориту, що відтворює у своїй музиці. Оркестр дав майже півтори тисячі концертів у Тернополі та області. Гастролював у Німеччині, Франції, Польщі, Угорщині, країнах колишньої Югославії. Галицький камерний – це не просто колектив талановитих людей, це – група крові, жартують артисти. Вони виконують нелегку, бентежну, зворушливу місію – будять в людях необхідність причаститися до прекрасного, дарують насолоду від української класики та мелодій світу.
– У душі, звичайно, була потреба створити живий музичний інструмент – оркестр, який би дав можливість нашим тернополянам сприйняти і пережити розмаїття творчості Вівальді, Баха, Моцарта, Верді, Пуччіні, Вербицького, Лисенка та інших композиторів. Я був переконаний, що ознайомлення із цими музичними скарбами допоможе людям легше долати життєві лабіринти. І з висоти 25 літ, думаю, що мені це вдалося.
– Абсолютно правильно. Диригентом відразу не можеш бути, потрібна ціла школа. Закінчивши Тернопільське музичне училище ім. С.Крушельницької (клас контрабаса), я працював артистом симфонічного оркестру в Томській філармонії, потім стажувався з оперно-симфонічного диригування, був асистентом, і лише згодом диригентом симфонічного оркестру. Музика – велике закодоване мистецтво, через музику ми можемо пізнати себе зсередини, але її обов’язково треба пропустити через себе, свій мозок, фібри душі. Для мене музика – це моя мова, моя друга сутність, невід’ємна частина мого життя.
– Музику матері, я з багатодітної сім’ї. Моє родинне село – Нагірянка Чортківського району, де провів дитинство і юність. Захоплювали мелодії сільських жінок, які тяжко в полі працювали, а потім, ідучи з поля чи присівши на призьбі – співали. Вони так відпочивали, я згодом зрозумів, відновлювали сили. А з четвертого класу я грав на весіллях. Там можна було почути різні ритми, мотиви, мелодії. А ще можна було і смачно поїсти. Мене брали старші музики, бо я хотів грати, один з восьми дітей нашої сім’ї зрісся душею з музикою. Прислухався, старші “вухо підкручували”, якщо робив щось невпопад. Це була добра школа, я не міг навіть всього взяти, було забагато, бо інколи навіть вночі прокидався від того, що співав. Спочатку барабан, потім духові інструменти, а згодом – акордеон, баян…
– Довести владі, що наша робота необхідна. Бо люди зайняті зароблянням грошей, статків і часто думають, що їм музика не потрібна. Не до музики тепер. Але чи хто прислухався до себе, перепитував себе, аналізував свій стан? Стреси, негативні емоції, а від них – хвороби. Тіло не готове бути постійно в тонусі без підживлення духовним. Музика розслабляє, очищує. І ми гордимося, що маємо свою аудиторію. Нема в достатньому обсязі ні афіш, ні білбордів, ні інформації про наші концерти, бо за все треба платити гроші. Але, незважаючи на це, люди приходять і ми тішимося, що даруємо якійсь частині тернополян і гостей нашого міста приємні миттєвості.
– Все просто, як на роботі. Репетиції залежать від програми, яку ми формуємо. Кожен концерт з новою програмою – це ніби твій перший виступ. Шукаєш відповіді: чому композитор це почав писати? Яким чином якнайяскравіше донести цей твір до слухача? Музика в оркестрі – це рух, а диригент – провожатий, все має вести в одному руслі.
– Я б сказав, не з роками змінюється, а з кожною секундою. Якщо життя повноцінне, то не може повторитися миттєвість, яка була хвилину тому. Змінюється розуміння того, що ти робив тоді і зараз, час не стоїть на місці, професія розвивається, бачення і відчуття змінюються, люди мудрішають, стають іншими. За цей час виросло покоління ровесників незалежності, а через оркестр пройшло більше тисячі артистів, для багатьох Галицький камерний став плацдармом до провідних європейських колективів. І якщо мені хтось скаже: п’ять років тому ви казали, що грати треба було так, то відповідь одна: “Забудьте, що було колись, виконуйте сьогоднішні вимоги”. Ми виконуємо класичну музику, але подача її, інтерпретація, образність, думка прочитується осучаснено.
– Маючи практику роботи в різних країнах, а я побував у Франції, Німеччині, Польщі, Угорщині, колишній Югославії, знаю музику цих країн, знаю білоруську, російську і хочу сказати, що справжня музика не може залежати від системи. Ти маєш бути незалежним в розумінні інтерпретації твору, над яким працюєш. Але підбір концертних номерів – справа настроєва. Скажімо, цьогоріч ми відкрили сезон добіркою творів українських корифеїв музики і назвали “Золоте сузір’я України”. Вперше ми включили обробки українських народних пісень.
– До речі, публіка активно зреагувала на цю новацію. Під мелодії відомих пісень “Сусідко” та “Ой, під вишнею” в обробці Ростислава Бабича публіка підспівувала і чи не найдовше вас не відпускали зі сцени. А ви любите виступати?
– Якщо концерт справді вдається, то ти отримуєш таке моральне та емоційне задоволення від результату, що вся втома, всі переживання і нерви від приготування, недоспані ночі – все одразу забувається і повертається не те що сторицею, а тебе наче піднімає на хвилі емоційного заряду, і ти розумієш, що це було недарма і що музика була виконана для людей. І якщо вдається їх зачепити – то тоді це справді найкращий результат. Це чому я люблю виступати. А не люблю тому, що умов немає, не дуже підходить наша основна сцена, не дуже є де проводити репетиції.
– Я спиною відчуваю ще до того, як вибухнуть аплодисменти. До останньої ноти, поки не закінчиш, невідомо, яким буде результат. Навіть пригадую виступ у Хожуві, на Європейському малому саміті, там були представники семи країн. Ми мали вкластися в годину і виступали з польськими артистами. Вони не всі, мабуть, знали, де це – Тернопіль, якась окраїна, так якось зверхньо до нас поставилися. Але коли нас оголосили, як ми виконали українські мелодії, заспівала Наталя Присіч… Публіка так уважно слухала, запала така тиша, що в якийсь момент я подумав, що все! Це буде жахливо! Зал заціпенів. А ми виконали “Гімн XXI століття” з хором з Катовіце, оркестром, органом. Це музика їхнього композитора, високе мистецтво, за яке їм у Варшаві довелося б викинути величезні гроші. І тут останні акорди – і тиша. Я пошепки питаю в своїх: що, там нікого в залі не лишилося? А мені кажуть: “Повернись”. А публіка стоїть, і ти розумієш, що насправді всі просто дуже уважно слухали і до останньої ноти переживали музику.
– Академічна музика – це все одно, що ліси, які нас оточують. Коли їх вирубують, нам стає важче дихати, порушується гармонія. Якщо не буде класичної або вічної музики, ми перестанемо володіти своїми людськими якостями, ми просто без них здичавіємо. В цьому вся трагедія і сила музики. Я не вірю в те, що академічна класична музика втратить свою актуальність. Є речі вічні, цінність яких лежить поза часом та географічними кордонами, це є явища, які вже століттями існували і надалі будуть існувати. Питання тільки в тому, для якого відсотка людства вони будуть життєво необхідними. Дуже хотілося б, щоб музика була затребуваною.
– Так, як би мені не було добре десь, я побував свого часу у світах, мені тут найкраще – надійно, любо, це моє… І я нікуди звідси більше не поїду, бо Україна в нас єдина, і Тернополя ніде іншого немає.
– З Тернополем асоціюється музика Василя Барвінського. Якщо брати зарубіжних класиків, то це, безумовно, Вівальді: італійська мелодика та українська природа за енергетикою сходяться, і музика його – ненав’язлива, яка дозволяє почуватися вільним. А за внутрішнім, морально-психологічним станом – Чайковський.
– Люди, боріться за те, щоб ви залишалися людьми. Поживіть трішечки для себе, щоб створити державу, в якій ви живете.
