– Гей, Люсю! Люсю! – сусідка аж перехилилася через тин. – Йди-но сюди, щось тобі скажу.
– Що вона знову хоче? – подумала Людмила, знаючи недобрий характер Варвари.
– Слухай, твій милий знову в Марії. Сама бачила і чула їхні реготи на подвір’ї, як ішла додому з крамниці.
– Та я його до неї послала, – Люда видавила ці слова разом із солоним клубком, повернулася, і швидко пішла, похнюпивши голову.
– Ну, ну… – почулося вслід сусідчине злорадне. – Послала вона!
Сльози лилися горохом, а Люся ніяк не могла вгамуватися. Боже! Чому так має бути? Що знову не так? Любила Гриця до нестями. Годила йому, як могла, як вміла. І зварено завжди у неї, і спечено, і випрано, і застелено. Квіти цвітуть – око милують, сад, город, як намальовані. Та й сама непогана. У свої сорок ще свіжа, завжди весела та привітна. Як кажуть, і добра, і гарна, і господиня. Але одна біда – що своя, якби чужа – то б і ціни їй не було.
Прийшов Гриць п’яненький аж над ранок. Людмила не спала. Відчинила двері, обняла.
– Зробити чаю?
– Не хочу, – промовив чоловік, ховаючи очі.
– Ось свіжий рушник, йди помийся. Лягай у покоях, завтра неділя, не будитиму, сама впораюся з господарством.
Засіріло. Так вже й не спала. А встала – пішла корову доїти, кури, свині нагодувала. Згадувала юність, перші ніжні побачення з Грицем, те, як разом на Північ за довгим рублем їздили, про народження первістка. А чоловік у неї – красень, хоч за ікону став. Що правда, то правда. За це любить і шанує його. А що у гречку скаче, то не його провина. Все ті кляті спокусниці. Завидки їх беруть, що у неї такий славний чоловік. Гриць… Гриньо… Грицуньо… Солодкий, як мед. Кароокий, чорнобровий, станистий. Ось він ще спить, її скарб найдорожчий, хоча вже й дванадцята година. Люди з церкви йдуть, а у неї вареники на столі парують. Навшпиньки підійшла до дверей. Тихо. Нічого, хай відпочиває її золотко. Люся усміхається, щоки рожевіють, а під ребром смокче щось млісно-солодке. Мій, мій…
Пробудився Гриць після полудня. Взявся до вареників. Жінка сіла навпроти. Милувалася ним. А потім заметушилася.
– Ще добавки. І сметанки долию. Їж любий, їж…
Пообідавши, Гриць, не сказавши ні слова, почав збиратися. Дістав новенький білий костюм, такі ж мешти, червону сорочку. Чисто виголився. Шлейф дорогих парфумів, що Люся подарувала на день народження, паморочив їй голову. Вона ні про що не запитувала у чоловіка, знала, він не любить того. Сіла тихо на крісло і читала газету.
Гримнули двері. Пішов Гриць. Людмила виглянула на вулицю. Ой, лишенько! Густі чорні хмари застелили небо, звіявся вітер, ось-ось буде гроза. Люся схопила парасольку і кинулася бігти. Наздогнала Гриця недалеко від хати на курній дорозі.
– Грицю! – мовила захекавшись. – Ось візьми, – простягнула парасолю, – дощ буде, змокнеш, не дай Боже, застудишся.
На очах у неї виступили сльози тривоги. Гриць глянув на дружину якось по-новому. Вихопив парасолю, люто кинув нею до землі, плюнув у густу пилюку! Та хай йому грець!… Обняв Люсю за плечі, і вони удвох пішли додому. Більше він до Марії не ходив…
Раїса ОБШАРСЬКА.
