ПІДСНІЖНИКИ ДЛЯ МАМИ

ПІДСНІЖНИКИ ДЛЯ МАМИ


На тлі весняного неба збиралися незграбні хмарки, коли Віталіна, скрипнувши старою проіржавілою хвірткою, ступила на сільське кладовище. Міцно тримаючи в посинілих від холоду руках маленький букетик підсніжників, вона помітно поспішала, оминаючи один за одним ряди похмурих могил з дерев’яними, залізними і мармуровими хрестами. Нарешті зупинилася. З мармурової могили до неї усміхалася вродлива молода жінка. Здавалося, що навіть на цій холодній плиті її очі були наповнені теплом, а усмішка випромінювала радість і ніжність.

  • Привіт, матусю! – сказала Віталіна і нахилилася, щоб поцілувати жінку в красиве високе чоло. – Я так сумую без тебе! Я вже змирилася з тим, що тебе немає. Але мені так не вистачає твоєї усмішки. Як добре, що ми можемо знову бути разом.
    Тендітними руками Віталіна обняла мармурову плиту, притулилася до холодного фото матері. Гіркі сльозинки одна за одною капали з її очей на білі підсніжники. Чомусь одразу пригадалося, як в дитинстві вона вилазила матері на коліна і та довго-довго голубила її. Як давно це було!
    Щасливе і безтурботне дитинство промайнуло, як короткий сон. Далеко в минулому залишилися дні, коли у неї були і мама, і тато, і багато красивих іграшок. А чи й було це?
    Віталіна більше пам’ятає, як вони з мамою жили тільки удвох, ледве зводячи кінці з кінцями. Мати важко працювала, щоб у дівчинки було все необхідне, як в інших дітей. А батько кудись непомітно зник з їх життя. Віталіна часто допитувалася у мами, де їх татко, але у відповідь та лише лагідно пригортала її. Тоді вона ще дуже мало розуміла всі примхи життя. Але коли підросла, то збагнула його у всій складності та непередбачуваності.
    Вони жили удвох в холодному шкільному гуртожитку. Мама працювала вчителем зарубіжної літератури. До роботи ставилася сумлінно, тому і в школі, і в селі її любили і поважали всі, окрім колишньої свекрухи. Та ніколи не могла простити того, що сирота «зламала» життя її поважному і заможному синові. Вона не визнавала ні невістки, ні внучки. Мати ж Віталіни на всі знущання відповідала їй щирою любов’ю. І, незважаючи на те, що у колишнього чоловіка були сестри, доглядала потім смертельно хвору свекруху саме вона. Скільки потрібно було витримки і терпіння, але Віталіна не пам’ятає, щоб її добра мати коли-небудь на щось чи на когось скаржилася.
    Після смерті бабусі дідусь, який підтримував невістку, забрав Віталіну і її маму до себе. Матеріальне життя їх трохи наладилося, бо тепер у всьому їм допомагав дідусь. Він любив внучку і невістку, а сина докоряв за те, що зруйнував своє щастя своїми ж руками. Але дороги назад не було. У Віталія була нова дружина і двійко дітей.
    Лише зрідка він навідувався до батька, і там зустрічався із своєю першою дружиною і донькою. Ці зустрічі були нечастими, але Віталіна пригадує, як в такі хвилини мама ніби оживала, її обличчя світилося від щастя. Але батько не помічав цього або не хотів помічати, він швидко збирався і їхав назад. А мати знову ставала такою, як і раніше, сумною і замисленою. Віталіна розуміла, що мати і досі кохає її батька. Коли вона намагалася поговорити з нею про це, то мати завжди відповідала:
  • Віталіно, ти – моє найбільше щастя і мені більш нікого не треба.
    А їй так хотілося, щоб мама була щасливою, щоб вона любила і її любили також. Мама була чарівною жінкою, багато чоловіків хотіли пов’язати своє життя з нею, але вона всім відмовляла, залишаючись вірною своєму першому і єдиному коханню. А всю свою нерозтрачену любов віддавала донечці.
    Минали дні за днями, складалися у роки. Непомітно маленька Вітуся, як її часто називала мама, стала вродливою юнкою. Не зогледілася, як промайнуло дев’ять років навчання у школі, і скоро відбудеться перший у її житті бал.
  • Мамо, а можна я запрошу на свій випускний тата? – несміливо запитала Віталіна у матері. Вона завжди боялася зробити їй боляче необережною згадкою про батька.
  • Звичайно, донечко, я нічого не маю проти, – лагідно відповіла мама, а спостережлива Віталіна помітила, як у її очах загорілися вогники радості. Вона так давно не бачила чоловіка. І вже уявляла собі, як вийде із дверей школи з гордо піднятою головою під руку з донькою-красунею.
    Але той день, коли мама і тато мали бути разом на її першому святі, так і не настав у житті Віталіни. Напередодні випускного вечора мати пішла до школи, щоб перевірити, як іде підготовка до свята. А додому її привезли вже мертвою. Очевидці розповіли, що раптом мамі Віталіни стало недобре, вона втратила свідомість, а потім… велике і любляче материнське серце перестало битися.
    Похорон минув як у сні. Перед обличчям Віталіни пливли, мов у тумані, заплакані однокласники в урочистих нарядах, перетягнених чорними стрічками, знайома і водночас чужа постать батька, котрий побачився з нею вже біля материної труни, натруджені мозолисті руки дідуся, що тулили її до себе і дрібно-дрібно тремтіли. І нарешті мама, яка, здавалося, заснула і крізь сон лагідно усміхається злегка відкритими устами. І ще Віталіна запам’ятала холодні руки, які маленьким горбиком лежали на грудях. Червоні, білі, рожеві, оранжеві квіти встеляли труну. І, напевно, у всьому світі не було людини, яка б до кінця могла зрозуміти те, що в той час творилося в душі бідної дівчини.
    Не знаю, чи є така вага, на якій можна було б зважити її горе, чи є такі мірки, якими можна було б виміряти кількість пролитих нею сліз, і де знайти пояснення тому, що допомогло дівчині не зламатися, а зібрати в кулак усю силу волі і жити далі.
    Матері не стало, батько повернувся до своєї сім’ї, дідусь зробився замкнутим і ще більш мовчазним. Де шукати підтримки і допомоги? Залишалася надія тільки на Бога. Адже Він завжди заступається за вдів і сиріт.
    З Божою допомогою Віталіна закінчила школу, вступила до педагогічного університету і, як і мама, обрала філологічний факультет. Бог подбав про те, щоб вона не була одинокою і послав їй чудового чоловіка. Тепер вони удвох тішаться своїм маленьким дивом – донечкою Олею. Правда, шкода, що дідусь уже не зміг побачити її, бо, проживши майже дев’ять десятків літ, невдовзі після весілля Віталіни перейшов ту межу, з-за якої ніхто не повертається…
    Вітер гнав по небу кудлаті хмарки, а Віталіна стояла, обіймаючи холодну плиту пам’ятника. Віддаючись болючим спогадам, вона втратила відлік часу.
  • Ось де ти, рідна, – Олексій погладив її волосся і пригорнув до себе. – А я вже хвилювався, де ти поділася.
    В обіймах коханого чоловіка їй одразу стало добре і затишно. Вона ще раз пригорнулася до маминого обличчя на холодному мармурі, злегка змахнула непрошену сльозу:
  • До побачення, матусю! Я ще прийду до тебе. Я так тебе люблю!
    У склянці з прозорою водою гойдалися від вітру прозорі підсніжники, а цвинтарною стежкою, ніжно притулившись одне до одного, ішли двоє. Їм услід із мармурової плити усміхалася вродлива жінка, ім’я якій – Мати.
    Оксана ГУДЗЬ.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares