Друга половина квітня здивувала нас різким похолоданням. Видзвонювали приморозками холодні ранки, дошкуляв сильний вітер, безжально обривав розквітлі тюльпани, ламав дерева. А в деяких регіонах атакували снігові замети. То й не дивно, що через стрибки атмосферного тиску в декого загострилися хронічні хвороби, погіршилося самопочуття. Так сталося і з моєю подругою, котра страждає на ревматичну хворобу.
«Усе тіло викручує. Несила більше терпіти. Мабуть, організм звик до ліків, які завжди вживаю, тож хочу поїхати на консультацію до свого лікаря. Може, поновить мені лікування. Поїдеш зі мною?» – спитала Надія.
Звісно ж, відмовити я не могла. Надійка й автівку найняла, бо з її хворими ногами в громадському транспорті їхати непросто. І ось ми в одній з тернопільських поліклінік. Під потрібним нам кабінетом скупчилася чимала черга, та ми були впевнені, що за годину потрапимо до лікаря, адже у реєстратурі нам видали талон під номером 3.
Першого пацієнта запросила до кабінету медсестра – на прийом він не записувався. Черга догідливо змовчала: чи вперше нам звикати до безпорядку?
Чоловік той, швидше всього, був добрим знайомим лікаря, бо прийом (чи звичайна дружня бесіда?) затягнувся до години. Коли він вийшов, хлопець, що був першим у черзі, вже подався до дверей, але якась огрядна пані, перетнувши натовп, випередила його і впевнено зайшла до кабінету. За нею увійшла інша пані…
Виходить, хто нахабніший – той і виграє? Для чого ж тоді видають талони?
І тільки майже через три години потрапити до кабінету «пощастило» хлопцеві! Та не встиг він вийти, як якась лікарка з кабінету, що навпроти привела з собою двох молодих жінок. «Своїх», звичайно.
«Совість треба мати, – не витримав літній чоловік, що сидів поруч зі мною. – Погляньте, яка година, а з черги прийняли лише одну людину».
– Я тут працюю і маю право провести, кого хочу, – почули у відповідь.
Чоловік, тяжко зітхнувши, дістав валідол. Що ж, може і справді є у людей в білих халатах таке право, чи свої, неписані закони. Та все ж поруч з ними мають існувати ще й порядність, гідність і співчуття, бо до лікаря здорові не ходять. І гріх лікареві зловживати тим, що ми, здебільшого, ніби покірні раби, не наважуємося піти супроти нього, бо від хвороби, на жаль, ніхто не застрахований. Проковтнемо з пігулкою валідолу образу і промовчимо…
На прийом до лікаря ми так і не потрапили – водій нашої легківки більше не міг чекати. Біль, образа, гірка невизначеність скупчилися в один клубок, що всю дорогу тиснув у грудях. Звісно, я заспокоювала подругу: потепліє, знову поїдемо з нею. А на пам’ять прийшла історія, яку почула від старенької жінки на ім’я Галина.
Тоді, багато років тому, було дуже спекотне літо. Одного вихідного дня Галина приїхала до Тернополя купити обновки двом своїм школярам. Обійшла кілька магазинів і вже майже скупилася, як несподівано відчула різкий біль під щелепою.
«Чого б це?» – стривожилася і згадала, як кілька днів тому в неї сильно болів зуб.
Біль посилився, розсікав підборіддя, здавлював шию і вона заледве дійшла до аптеки. Купила знеболювальне і присіла на лавочці у скверику, де весело вигравав фонтан. Випила одразу дві пігулки, але біль не вщухав… І тоді Галина випила ще дві. За якийсь час біль стих, але щось неймовірне сталося з її тілом – воно затерпло, стало важким і чужим, холодний піт заливав чоло і, ніби в густому тумані, попливли люди, дерева, фонтан. Десь у підсвідомості жінки майнула думка: дійти б до фонтана – він врятує її. Але підвестися з лавочки не змогла – щось не пускало, тягнуло її назад. Галина злякалася, хотіла покликати на допомогу, але язик наче зацементувало. Почервоніло обличчя, запекло в очах, вона стала задихатися…
О, Боже праведний, ти почув її – здається, це до неї прямує якась струнка жіночка з двома діточками. Вона уважно вдивляється в очі Галини, намацує пульс і помічає таблетки на подолку її сукенки. Читає щось на упаковці, де залишилося кілька таблеток, щось схвильовано тлумачить дітям, залишає їх біля Галини і швиденько біжить в аптеку на розі біля універмагу. Мерщій повертається, у дитячому капелюшку приносить воду з фонтана і напуває її якимись ліками.
Через кілька хвилин Галині стає краще. Вона вже чує, як лагідним голосом жінка заспокоює її, приговорює. Високе сонечко, що півгодини тому здавалось їй темним, знову заясніло, і Галина зібралася помалу йти на автобусну. Але незнайомка не хотіла залишати Галину, сказала, що слід ще зачекати і запропонувала піти до неї. «Гляньте, ось неподалік площа, де багато голубів. Пройдемо її, а там – уже зовсім близько», – вмовляла. Взяла Галину під руку і повела.
У квартирі поклала її на м’яку постіль, напоїла трав’яним чаєм, зміряла тиск і температуру, а на дорогу ще й гостинець запакувала. Щоб бути впевненою, що з Галиною все гаразд, незнайомка посадила її в автобус.
На жаль, пані Галина не запам’ятала імені своєї рятівниці. Цієї диво-жінки, котра врятувала їй життя, не погордувала привести до свого дому і навіть не взяла грошей за ліки.
Медичне приладдя у куточку її квартири, професіоналізм, з яким вона рятувала людину, свідчили, що жінка ця була медиком. Тоді вона була ще зовсім молодою, років 24-25, худенька, вродлива з гладким русявим волоссям. Цікаво, як склалася її доля? Доля її сина і донечки? Мабуть, вона теж пам’ятає цю історію, тож нехай відгукнеться. Літа збігли швидко, як розсідлані коні.
Пані Галина їздить тепер до Тернополя у супроводі онучки, котра запрошує її до себе погратися з правнуком Святославчиком. Вона любить присісти у скверику біля грайливого фонтана. Багато літ він струменить живими бризками, рятує людей від спеки, звеселяє малечу, а їй нагадує ще й літній день тридцятип’ятилітньої давності, що міг стати для неї фатальним. Яке щастя, що доля послала їй добру людину, справжнього лікаря, котрий, вона впевнена, ніколи не ділив хворих на «своїх» і «чужих»…
