Наше літо втекло в позачасся, наче неслухняне дівчисько. Лише моя душа й досі прибігає на роздоріжжя, де колись не дочекалась тебе. Як і тоді, стоїмо удвох з липнем. Мовчимо. Згадуємо…
Якось випадково зустріла тебе. Ледве упізнала. Хлопчиську з перестиглими карими очима, що трапилось з тобою? Сивина, смуток в очах, заклопотаність. Ти став іншим. Таким далеким і чужим. «Ти мені простила, що тоді… не приїхав?, – запитував винувато. – Я не міг зізнатися… У мене вже була інша…».
Я завжди хотіла розповісти тобі, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував мої сльози. Як сумувала наша доля… Але при зустрічі зрозуміла: недоречно це все.
Ти нарікав на життя, роботу, на весь світ. У твоїх рухах було стільки невпевненості, а в голосі – роздратування. «Ти щасливий?» – запитала я. «Щастя? Казки то все!» – відповів.
Романтику, ти ж писав такі гарні вірші. «По вранішніх росах йшли наші долі – щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узяло…».
Я поспішала сказати тобі «до побачення». Пам’ятатиму лише твої закохані вірші. «Ти прийшла із далеких зір і солодко серце забилось. Біля долі моєї спинилась…».
Невже це справді був ти?
Ольга ЧОРНА.
