Липневе небо скапує
дощем.
Сумує світ за чимсь
безповоротнім.
А на душі такий
болючий щем:
востаннє ми зустрілися
сьогодні.
Під парасолькою сховаюсь
від усіх,
бо ви казали:
плач мені не личить.
І це – не сльози,
це – липневий дощ
стікає смутком
по обличчі.
* * *
Я була для тебе
китайською вазою,
дорогою, з таємничими
ієрогліфами
(ти їх, звичайно,
не прочитав,
бо тієї мови не знаєш).
Ти боявся доторкнутися
до облюбованої річі,
ти не смів,
ти не вмів…
Ти лише споглядав,
милувався барвами
і візерунками,
і забував,
що перед тобою –
людина…
Ти не міг скласти
ціни вазі,
а, може, не хотів.
Але тобі було престижно
показувати її комусь:
«Дивіться, річ
не дешева,
і я володію нею…».
… Я була для тебе
китайською вазою
у яку ти ніколи не бажав
поставити квіти…
* * *
Ти ідеш в обійми ночі
сама…
Ти хочеш,
щоб тебе зупинили,
покликали назад
і ти повернулася б.
(А чи повернулася б?).
З винуватою усмішкою
сказала б
«простіть…».
(А чи сказала б?).
Ти ідеш
в обійми ночі,
перечіплюючись
через думки
і незбутні бажання.
Темінь
засліплює очі,
прохолода
ластиться до рук.
Сповиваєш
у смуток душу…
І не знаєш,
куди далі йти….
… В обійми ночі…
Ольга ЧОРНА.
