Світлана ніколи не бачила моря. Хіба що у снах воно вабило її своєю свіжістю, загадковістю, лунким клекотом чайок. Усе якось не вистачало коштів, які йшли на добудову хати, потім – на нові меблі, огорожу, альтанку.
Допоки не захворів її син Матвійко.
У той злощасний день вона чекала дзвінка з-за кордону. Від сусідки Наді, яка залишила на неї хату. Не помітила, як Матвійко вийшов на вулицю, а там неподалік до річки. Сусід-рибалка здивувався, побачивши хлопчика самого біля води. Залишив вудку і швиденько побіг до Матвійка, але не встиг – той вже опинився у холодній воді.
Матвійка врятували, поклали в лікарню. Але з тих пір від переохолодження у нього з’явилися проблеми зі здоров’ям. Бронхіт з астматичним компонентом перейшов у хронічну форму. Через сильний кашель і свист у грудях хлопчик не міг бігати разом із дітлахами – задихався. Антибіотики, які лікар призначав Матвійкові при загостреннях, давали ускладнення, тому той порадив везти сина на море.
Чоловік Мирон зостався вдома. Не було на кого господарку залишити. Світлані було лячно їхати одній з дитиною так далеко, адже вона – проста сільська жінка, окрім обласного центру, світу білого не бачила. Не знає, як поводитися у великому місті – тепер цивілізація пішла вперед, скрізь автоматика…
Хоча й провідниця потяга запевнила, що вони можуть спокійно спати – вона розбудить їх на потрібній зупинці, все ж Світлана боялася переїхати станцію, звідки мали ще пересідати в іншу електричку. Вона все ретельно занотувала собі у блокнот.
Мирон піджартовував з неї: дивись, не загубися! Що правда, то правда – без нього їй – ніяк! Мирон більш пробивний, ніж вона. Колись працював далекобійником. У деяких містах почувався, як вдома.
Добре, що надворі похолодало, то й у потязі – не спекотно, а це для Матвійка дуже важливо.
За вікном пролітали дерева, луки, поля. Світлана й незчулася, як заснула. Поруч солодко посапував Матвійко. Оговталася від дзвінкого голосу провідниці, яка сповістила, що за кілька хвилин буде їхня зупинка. На електричку їм чекати недовго, а заходить вона завжди на першу колію, – пояснила.
Вже інша провідниця електрички, така ж привітна, як і попередня, сказала, що до кінцевої зупинки їхати якихось півтори години. Там їм сходити. А взагалі, зупинки тут часті. Ось до вагона зайшла старша жінка з симпатичним хлопчиком у біленькому капелюшку. Шукала очима вільне місце. Зупинилася біля Світлани з Матвійком, але малий побіг далі, у кінець вагона, і покликав бабусю. Вона ще не встигла зрушитися, як хлопчик, мов метелик, повернув назад і присів біля Матвійка.
«Сядемо тут, бабусю. Хочу з цим хлопчиком познайомитися», – сказав, зробивши, по-дорослому, серйозне личко. «Як скажеш, Сашуню», – лагідно усміхнулася незнайомка.
Світлана спитала її, куди їдуть, і дуже зраділа, що у той самий пансіонат, що й вони. Тим паче Ольга, так звали жінку, усе там добре знає, адже колись працювала у пансіонаті медсестрою. На душі Світлани стало спокійніше. Розтанула і напруженість, що сковувала її всю дорогу.
Стала розпитувати Ольгу, які умови в пансіонаті, як харчують, які результати дає лікування з такою хворобою, як у Матвійка. Розповіла, як він впав у річку.
«Ваш Матвійко від переохолодження захворів. А мій Сашко, можна сказати, хатня дитина, з якої очей не зводили. Але все одно часто бронхітами хворіє. Лікарі кажуть, може, це гени передалися. Та хіба я знаю? Улянка, дочка моя, здоровою була, спортом займалася. І, якби не ця жахлива аварія… – сльози градом покотилися по обличчю Ольги, затекли у рубчики зморшок. – Словом, нема більше в мене доньки, а у Сашка – матері. Та й про його батька нічого не знаю».
З тривожними нотками у голосі Ольга стала розповідати про доньку. Вродливою, розумною була. Не одному хлопцеві запала у душу. А покохала якогось чужинця, що приїжджав у їхнє містечко у відрядження. Чорнобровий ставний водій-далекобійник зумів прихилити до себе дівчину, подарунками заманював. Уляна з нетерпінням чекала його рейсів, уже й життя не уявляла без коханого. Коли сповістила йому, що вагітна, того наче струмом пройняло. Схопився за голову руками і застогнав: «Уляночко, яка дитина? Я ж – одружений! Маю маленького сина».
Спочатку Ольга думала, що прожене Улю з дому. Хіба ж вона не вчила її порядності і гідності? Як можна такою легковажною бути? Але Господь дав Ользі розум: хіба дитина винна? І вона розрадила Уляну: «Нічого, виростимо».
Та недовго Уляна тішилася синочком. Сашкові був рік, коли вона загинула у страшній аварії.
«Сашко – єдина рідна кровиночка у мене. Благаю Бога, щоб дав мені сили, здоров’я підняти онука. Іноді буває так кепсько, що аж боюся. Не так за себе, як за Сашка. Цукровий діабет, яким захворіла після смерті Уляни, дає ускладнення», – сумно мовила Ольга і дістала пляшку з водою. Спрагло випила і стала копирсатися у кишеньках сумочки, дістала світлину. «Ось це – моя Уля. Красуня, правда?» – зі світлини дивилася симпатична білявка з великими голубими очима і кучерявим волоссям.
Ольга подала ще одну світлину: «Сашко на батька свого схожий. Ось, порівняйте». У Світлани вмить запаморочилося в голові – з фото усміхався він, її чоловік. Одягнений у теплий светр, який вона йому зв’язала. І машина його. Їй здалося, що у вагоні усе попливло, загуділо. Заледве витиснула з себе: «А як ім’я цього чоловіка?».
«Якщо Сашко по-батькові – Миронович, значить – Мирон», – відповіла Ольга. Здивовано глянула на побілілу Світлану. «Вам погано?» – спитала. «Усе добре. Це, мабуть, з дороги так», – відповіла Світлана.
…У пансіонаті шестирічний Матвійко подружився з Сашком, який на рік був молодшим від нього. Ольга зі Світланою теж скрізь були разом. Світлана не могла надивуватися, як Сашко, котрий було примостився у кінці вагона, враз повернувся і підійшов до Матвійка, хоч у вагоні ще були діти. Поклик крові – інакше не скажеш. Вона не наважилася розповісти Ользі правду. Коли ж до виписки залишилося два дні, вирішила, що не має права розлучати братів. Тим паче, сам Господь розпорядився так, що Матвійко зустрівся з Сашком. Чи ж не тому вони з Ольгою сіли в один вагон, їхали в той самий пансіонат і серед інших дітей, що були в поїзді, Сашка потягнуло саме до Матвійка? Вони дуже схожі між собою. Як тільки Ольга не помітила цього?
Ольга уважно слухала Світлану, яка, на диво, була спокійною. Не лаяла, не проклинала її покійну доньку.
«Це – життя. У ньому всяко буває. Підростають Сашко з Матвійком, і це вже – щастя. А за помилки батьків діти не повинні відповідати, – сказала Світлана і додала – А зараз, Ольго, зателефонуємо Миронові. І сповістимо, щоб чекав нас. Учотирьох…»
