Люблю їздити потягом. У ньому якось затишніше, ніж в автобусі. Особливо вранці, коли під ритмічний стук коліс пасажири ще дрімають, додивляючись свої сни.
Я теж зручно вмостилася на сидінні і мріяла ще подрімати. Навпроти мене сидів досить вродливий і пристойно одягнений сивочолий чоловік. Ми зустрілись поглядами і я побачила його заплакані з червоними прожилками очі. Сонний настрій як рукою зняло – нечасто ж побачиш, як плаче чоловік! Якусь мить ми мовчали. Врешті, я не витримала і тихенько спитала: «У вас якесь горе? Бо ж сльози…» Несподівано незнайомець взяв мене за руку: «Їздив я на могилу матері і там вкотре згадав свій гріх», – мовив загадково. А потім, раз-по-раз витираючи сльози, став розповідати свою історію.
Звали його Олексій. Окрім нього, у сім’ї було ще двоє дітей: сестра Поліна і брат Степан. Із сестрою вони добре ладнали, а з братом – ніяк! Мати не раз розбороняла їх холодною водою, коли дубасили один одного кулаками, обзивали паскудними словами. Батько її заспокоював: хіба ж інші діти не б’ються? Виростуть і будуть любити один одного, сміятися, згадуючи дитячі витівки. Та Олексієві чомусь завжди здавалося, що мама любить Степана більше. Може тому, що брат був улесливіший, хитріший від нього. Брехав у вічі – і оком не моргнув. Чи розіб’є бутель з молоком, чи з’їсть тайком сир, який на свято насолили – завжди свою вину перекладав на Олексія. І найобразливіше те, що вірили йому, а не Олексієві!
Час минав швидко. Брати виросли вродливими, стрункими, з пишними кучерявими чубами.
Тихий струмочок кохання задзвенів у серці Олексія, коли вперше у клубі побачив Наталю. Після закінчення медучилища її направили на роботу у їх село. Висока, тоненька, з довгою косою і виразними очима, молода фельдшерка ні на мить не сходила з його думок, снилася вночі. Олексій і сам дивувався, коли з його уст злітали красиві поетичні слова, якими обдаровував кохану на побаченнях, адже досі був мовчазним, сором’язливим. Кохання дало йому крила, натхнення, породило солодкі мрії… Своє подальше життя він уявляв тільки з Наталею. Обоє хотіли мати двійко діток – хлопчика і дівчинку. Олексій планував весілля на осінь, але не поспішав про це говорити ні батькам, ні коханій. Ще встигне їх здивувати. Нехай лиш заробить більше грошей…
Та одного вечора він не дочекався Наталі. Чекав її, як завжди, біля високої старої тополі на краю села, але дівчина не приходила. Звідкись взявся його сусід на велосипеді. Мабуть, теж на побачення їде, – майнула в Олексія думка.
«Дарма чекаєш. З братом твоїм Наталка у клубі витанцьовує», – мовив той і курява понеслася за ним услід. Якусь мить Олексій стояв, як очманілий. А потім коротким шляхом через чужі городи побіг додому. Тихцем зайшов у гараж, взяв батькову машину, завів і виїхав з подвір’я. Заховався за кущами неподалік дому, де мешкала Наталя, і став її дожидатися.
Лють розривала йому груди, перехоплювала дихання. Навіть у коханні брат вирішив нашкодити йому! А Наталя… Його мила, ніжна квіточка, якій він вірив більше, ніж собі, – як вона могла так вчинити з ним? Він нетерпляче чекав її і невдовзі крізь відчинене віконце в автівці почув оксамитовий баритон Степана та дзвінкий сміх його Наталі. «Гарно ми потанцювали, правда, сонечко?», – спитав Степан. Наталя мовчала. «Мовчання – знак згоди?» – стиснуло Олексія біля серця. О, Боже, швидше б щез Степан, тоді він змусить Наталю про все розповісти: чому не прийшла на побачення, насміялася з нього…
Не сумнівався, що Степан наговорив дівчині про нього усіляких дурниць і вона за один вечір забула те, що тривало між ними півроку.
П’янкий запах бузку заповнював авто, а мозок пульсував: «Швидше б пішов Степан!» Але брат не поспішав, обсипав компліментами Наталю, пригортав до грудей. Це добило Олексія. Він витяг з пакета пляшку вина, яку прихопив по дорозі, відкоркував, залпом випив. Хміль дурманив розум, гіркою образою пік усередині: за що Наталя так відімстила йому? Адже завжди був уважний до неї, дарував дорогі подарунки.
Коли побачив, що засвітилися вікна у Наталиній кімнаті, з усієї сили почав стукати у двері. Наталя не відчиняла, і тоді він підійшов до вікна, голосно погукав її. «Ти що – випив?» – дівчина здивовано глянула на Олексія. «Нам слід поговорити. Але – не тут. Там – за будинком стоїть машина. Я все чув, Наталко!» – мовив якимсь чужим голосом. Силоміць потягнув Наталю до авто. Вона пручалася, благала відпустити, бо пожаліється Степанові, але він присадив її в машині: «Ага, ти уже й захисника знайшла. А тепер ніхто тобі не допоможе!» Він п’яно зареготав, на великій швидкості помчав за село до кладовища, дістав з багажника мотузку, поволік знесилену дівчину до високої берези, що росла неподалік могил, прив’язав до стовбура… «А тепер клич свого Степанка! Де він?» – знову зареготав. Коли сідав за кермо, Наталя істерично заголосила, благала про допомогу, погрожувала заявити на нього, але це не зупинило Олексія. Він лише збільшив швидкість. «Так їй і треба!», – був певен.
Вранці усе село гуділо про Наталю, яку знайшов односелець, що гнав пасти худобу. Зі стресом її доставили у районну лікарню. Люди усіляко говорили про неї – одні шкодували, інші казали, що, можливо, й заслужила таке покарання. Олексій, протверезівши, збагнув, що накоїв. Боявся, що ось відчиняться двері і за ним зайдуть, щоб заарештувати. За кілька днів він виїхав на заробітки в іншу область. Там і зустрів свою долю. Від свого друга Андрія, якому написав листа, дізнався, що Наталя довго лежала у лікарні, а потім теж виїхала з села.
Разом з дружиною Світланою вони виховали двох доньок, дочекалися чотирьох онуків. Не хотів зізнаватися собі, що усе життя не міг забути Наталю, не переставав кохати її.
Не раз він проклинав себе за жорстокий вчинок. Не міг повірити, що це зробив саме він. Не хотів їхати у село, де все нагадувало про Наталю. Зрідка Олексієві телефонував Степан, сестра приїжджала кілька разів, але про Наталю ніхто не згадував. Олексій зрозумів, що дівчина нікому не розповіла про свого кривдника.
І в брата, і в сестри хороші сім’ї, підростають онуки. Два місяці тому померла їхня мати. В цей час Олексій лежав у лікарні – прихопило серце – і дружина не сказала йому про це. Тільки після сороковин він довідався сумну новину, поїхав на могилу матері. У супроводі Поліни зі скорботою у серці наближався до цвинтаря. У нього закололо серце і запаморочилася голова, коли вгледів, що могила рідної людини знаходиться біля старої берези, до якої він колись прив’язав Наталю. Тяжкий зойк вирвався з грудей, а з очей побігли сльози.
«Заспокойся, мама прожила довге життя, і там, на небі, бачить тебе, – мовила сестра і додала – витри сльози, не засмучуй її». Олексій підняв очі у височінь. Здавалося, береза підпирає небо. Стільки літ вона розділяє людське горе своїм тихим шелестінням! А йому ще й нагадала про страшну помилку молодості, яка крає серце все життя.
Ось така історія. За розмовою швидко збігла дорога, я залишила свого співрозмовника на пероні, попросила його не плакати. Він по-батьківськи погладив мене по голові, подякував, що вислухала. «Навчайте своїх дітей жити гідно, бо іноді одна невірна мить може зіпсувати все життя. Що ж, бувайте, скоро має прибути потяг до Хмельницького. Вже багато літ там мешкаю, але частинка мого серця так і залишилася на Тернопільщині», – сумно промовив пан Олексій.
Ми попрощалися, я поспішала, але за кілька кроків озирнулася і побачила, що Олексій і далі стоїть на пероні. Сумно усміхнувшись, він помахав мені рукою…
