Олег не хотів йти додому. З тих пір, як застав у спальні свою Ліду з найкращим другом Тарасом, усе було йому там огидне і чуже.
Того дня він зібрався у відрядження, та, через сильні заметілі, жоден автобус у їх містечко не прибув. Три години простояв на зупинці, задубівши від холоду, ледве дійшов додому.
Два тижні минуло від того вечора, а в Олега й досі стоїть перед очима ця жахлива картина: у їх спальні, на їхньому ліжку розпашіла сяюча Ліда в обіймах Тараса. …О, які перелякані очі у них були! Мабуть, гадали, що Олег стане кричати, бити посуд, лупцювати обох?
Не знає й сам, як тоді зумів вмить опанувати себе, як викраяв усмішку на обличчі і спокійним тоном мовив: «Одягайтеся! І геть з мого дому!». І вийшов на кухню. На столі побачив кілька канапок, кусочок торта, недопите шампанське…
Налив собі бокал. «За любов!» – вигукнув голосно, коли Тарас швидко, мов злодій, втікав за двері. Олег сподівався – Ліда буде падати перед ним на коліна, просити прощення, запевняти, що це перший і останній раз. Але вона з єхидною усмішкою тріумфально дивилася на нього, а потім сказала: «Пам’ятай – з добрим чоловіком коханців не шукають! Сам винен! Вдень – на роботі, а увечері – очі в комп’ютері, ніби не помічаєш мене. А я – жінка! Мені любов потрібна, розумієш?».
Олег спаленів. То виходить, він ще й винен? Адже Ліда не раз навмисне засинала біля Максимка, зсилаючись на втому? Хіба не вона уникала його любощів?
Через кілька днів стихла хурделиця, розчистили дороги й Олег таки поїхав у відрядження. І ось мусить повертатися у свій дім, на який Ліда, як вона заявила, теж має право. З тривогою на душі відчинив замок. З дитячої кімнати доносився голос Ліди: «Та приїде твій тато, не хвилюйся. Тільки навіщо він тобі, Максимку? У тебе є я, а він непутящий, невдаха, брехун. Він не любить тебе. З рідної хати проганяє, розумієш?». Олег остовпів. Та що вона таке каже? «Не вір, Максимку, я люблю тебе. Подарунок тобі привіз. І з дому не виганяю», – він ніжно погладив сина по голові.
Олег сам покинув дім. Переїхав жити до Тернополя, згодом відкрив там власний бізнес. Ліда вимурувала кордон між ним і сином, не дозволяла зустрічатися з Максимком, ігнорувала навіть рішення суду. Олег перестав проситися до власного дому – став перестрівати сина по дорозі зі школи, дарував гостинці, водив у кіно, дитяче кафе. Та одного дня Максим із презирством поглянув на батька і викинув пакунок у болото. «Нічого мені не треба від тебе! І не приїжджай більше, чуєш? Не хочу тебе бачити!» – кричав зі сльозами на очах. І побіг геть.
Олег зателефонував Ліді. Його шокувала поведінка сина. «А ти хотів підкупити його подарунками? І чого домігся? Знай, я зроблю усе для того, щоб син зненавидів тебе. Це буде лише моя дитина», – Ліда голосно реготала у слухавку. Олег не міг збагнути, чому вона знущається з нього? Тому, що не зміг простити її зраду? Але ж Ліда навіть не намагалася просити прощення, сама подала на розлучення. Налаштовує сина проти нього.
Він тяжко переживав розлуку з Максимком. Навіть до школи приїздив – поговорити з його вчителькою. Не міг змиритися, що Ліда сіє у серці дитини зерна ненависті і злоби. Був упевнений – це руйнує людину. Вчителька бачила, що Олег справді хвилюється за сина і покликала Максимка, щоб поговорити, та хлопець, угледівши батька, втік.
Олег не знає, як би він тоді викарабкався з депресії, якби не Тетяна – молода вдова, яка попросилася до нього на роботу. Щось ніжне, лагідне, довірливе було у її погляді, й Олег підписав заяву. З нею йому легко і цікаво працювалося. Світ знову замайорів яскравими барвами, а на душі було тепло і спокійно. Вперше за останні п’ять років Олег відчув себе потрібним, жаданим, коханим і невдовзі запропонував Тетяні одружитися.
Минав час. Максим, розбещений сліпою материнською любов’ю, виростав егоїстичним та зухвалим. Часто ображав матір, вимагав усе більше грошей. Мовляв, аліментами від батька він має право розпоряджатися сам. Зв’язався із сумнівною компанією, іноді не ночував удома.
Ліда помітно постаріла. Колишні прихильники забули про неї. Одного дня Максим прийшов додому, ледве тримаючись на ногах. Від нього несло алкоголем. «Чого витріщилася на мене? Їсти давай! Не бачиш – син єдиний прийшов!» – сказав п’яним голосом. Ліда заплакала: «Батькові пожаліюся!». «Кому?! Я ненавиджу його! Здається, ти цього хотіла? І тебе ненавиджу! Дуже! Це ж через тебе батька у мене нема!» – кричав Максим. І, схопивши вазу зі стола, з усієї сили вдарив матір по голові…
У реанімації Ліда прийшла до тями через дві доби. Боліло і пульсувало все тіло. На краю ліжка сидів заплаканий Максим. «Я сказав, що ти знепритомніла і вдарилася головою об кут стола. Не хочу в тюрму, мамочко! Може, батькові подзвонити? Грошей на лікування більше немає. Що робити будемо?» – по його блідому обличчю котилися сльози.
Ліда не знала, що сказати синові. Вона вже не раз шкодувала, що сама розлучила рідних людей, посіяла між ними неприязнь і ненависть. Нестерпний біль заважав їй мислити, та все ж сказала синові набрати номер Олега. «У нас біда!» – пробіг по трубці крик її душі.
Пауза була тривалою. Врешті вона почула до болю рідний голос: «Чому до мене звертаєшся, Лідо? Я ж – пияк, невдаха, непутящий. Запізно згадала про мене…».
Говорити щось далі Олега зупинило тяжке Лідине ридання, що розривало слухавку. А вранці на картку Ліди надійшли від Олега кошти на лікування…
