Іван Петрович від щастя був на сьомому небі. Бігав по сходах з першого поверху на другий і навпаки, легкий, мов метелик. Широка, масна усмішка не сходила з його підстаркуватого обличчя. Ну, цвів чоловік, наче ружа. А чому б не радіти. Не кожному доля таку нагороду піднесе в шістдесят років.
А те щастя – чорноока фея, червоновуста, мов маківка, двадцятип’ятирічна співробітниця Зіна. Та ні, Зінок, Зіночка, дзвіночок його коханий, вив΄юрочка люба, створіннячко чарівне, найдорожче у цілому світі. І завтра, вже зранечку вони їдуть на відпочинок. Та й не куди-небудь, а в Карпати, до Буковелю – курортної столиці українських гір.
Коли він підписував заяву на відпустку в начальника, то хвилювався, наче на першому побаченні. Дрібний піт рясно всіяв його зморщене чоло. А шеф аж вийшов за ним до приймальні.
– Свіжих вражень захотілося, Петровичу? – запитав з лукавою посмішкою.
– Свіжого мнєса, – сказала з притиском на «нє» секретарка Леся і зробила зневажливу міну.
Іван Петрович, нічого не відповівши, вибіг до коридору і відхилив двері до кабінету, де працювала Зіночка. Її колеги Світлана, Кіра Павлівна, наче змовившись, попрямували до виходу, а Петрович, зачинивши за ними двері, прорік:
– Коханнячко моє, я все владнав. Справа за тобою. Завтра зранечку заїду. А тепер – бувай.
Він нахилився до Зіни, й вона мовчки обвила його шию руками, наче гадюками, і жадібно вп΄ялася в його вусаті вуста. Солодка млість розлилася по тілі Петровича і він, відчуваючи, що втрачає над собою контроль, відірвав від себе Зіну і щез за дверима. Допрацював до кінця робочого дня в тривозі і в роздумах: що скаже дружині?
– Та скажу так, як є, – міркував. – Вона зрозуміє. Їй теж вже шістдесят років. Життя прожите. А для нього – це останній шанс – пізнє солодке кохання, і відмовлятися від нього було б гріховно.
Але вдома проблем не виникло. Дружина мовчки винесла вже спаковані валізи з його речами. Це ж Леська постаралася, не інакше, як вона, уже все доповіла по телефону.
– Більше тобі сюди вороття нема, – сказала дружина сухо і зачинила двері перед його носом.
Цю ніч він провів у гаражі. Передумав усе своє життя. Згадав і молодість, і тяжкі роки, коли не мав роботи, а дітей треба було годувати. Тепер вони за кордоном, нічого не знають. А як зреагують на це все? Але ж я не перший і не останній – розраджував себе. Таке часто буває, що живуть люди, а потім розходяться, бо ж вік людини короткий і треба жити для щастя.
– Нічого, приїдемо з відпочинку, зніму квартиру і заживемо собі, як голубочків пара, – складав плани на майбутнє.
…Зелені Карпати зустріли закоханих своєю невимовною красою та високими цінами. Жити на широку ногу вийшло тільки три дні, а далі треба було думати, як і де зекономити. Коли спершу вони ходили три рази на день до ресторану, то тепер снідали в кафе, обідали в готелі, а на вечерю Зіночка сама йшла до ресторану, бо ж у неї дієта, а Іван Петрович залишався в номері. Що він вже нахвилювався за неї! Наказував, мов батько дитині, і щоб в розмови з чужими людьми не вступала, і довго не засиджувалася, і таке інше. А Зіночка все: спи, дідику, спи, а я порозважаюся, потанцюю, тебе ж ноги болять.
– Добре, моя синичко, – обіймав за тоненький стан і аж шаленів увесь. Ось те, що вона його дідиком називає, – не подобається. Але, напевно, тому, що в нього вуса. – думав. Та хай називає, як хоче, як їй до душі і до серденька, моїй квіточці, чічці запахущій.
Іван Петрович прокинувся, зиркнув на годинник в мобільному телефоні і обімлів. Було пів на четверту ночі. Де ж це його Зіночка, ясочка його дорога? Зірвався з ліжка, похапцем одягнувся і вибіг на вулицю, забувши, що можна зателефонувати. На широкій лавці під гіллястою голубою ялинкою лежала його Зіночка в обіймах якогось чоловіка і так стогнала, так стогнала… Івана Петровича закололо в грудях, потемніло в очах, і він, мов підкошений, поволочився на блискучу мармурову доріжку.
