Все, що досі чула про цю гібридну війну, пересіюватиму через власне решето розуміння і сприйняття. Недаремно люди кажуть: краще раз побачити, аніж сто разів почути. Ми їхали в Попасну дорогою, якою їздить тепер здебільшого військова техніка, а обабіч – напівголі дерева, які уціліли від «Градів». Цивільні тут не ходять. Принаймні, останніх 32 кілометри ми не зустріли жодної людини. Автівок приватних теж. Місто постійно прострілюють сепаратисти. Цим все сказано. Ми бачили підірвані мости, зруйновані будівлі, забиті ставнями вікна і наші блокпости. Здавалось, що це ідуть зйомки якогось військового фільму, в якому ти маєш теж свою роль.
ЛЮДИ
Не робитиму жодних узагальнень. Можливо, мені просто пощастило спілкуватися з тими, хто любить Україну, хоча не може знайти відповідей на багато, здавалось би, зрозумілих запитань.
Олена розповіла, що під час одного з обстрілів водночас загинули їі батьки. Житло було повністю зруйноване «Градами». Ця мужня жінка, залишившись з трьома дітьми практично на вулиці, знайшла у собі силу не зневіритись. Добрі люди допомогли відновити помешкання. Вона каже, що за жодних обставин не залишить Попасну.
Наталію тут називали “нацисткою”. Вона – авторитетна людина, яка ні на мить не вагалася, з ким їй бути. Наші солдати приходять до криниці Наталі по воду. Жінка пригадує, як у 2014 не могли повернутися додому з відпустки: в’їзд у місто був замінований. А ще – як справляли весілля сина під обстрілами.
Людмила, після того як у її багатоповерхівці снаряд поцілив у ліфт, декілька місяців жила на роботі. Наші військові дали жінці спальний мішок, каримат, їжу. У перервах між стріляниною Людмила бігала додому погодувати папужку і котика. Вона сумно жартує, що треба дякувати цій війні, яка здружила стількох людей.
Вікторія переконана, що відбулася велика переоцінка цінностей. “Якби не війна,- каже,- ми б навіть не знали, що у нашому містечку, в яке Україна і не «заходила», є стільки людей, які її люблять…”
А ще наші військові знають бабусю Філіповну, яка завжди скаже солдатикам привітне слово, зігріє своєю добротою. Якби хто знав, як це важливо для тих, хто там!
ПРО НАШИХ ХЛОПЦІВ
Про тих, хто на передовій чи в комендатурі, хто в розвідці чи на іншому бойовому завданні. Усіх їх і кожного зокрема хотілося обняти і сказати: “Рідні ви наші, тримайтеся! Ви – найкращі!”
Нам вдалося побувати на передовій. Командир батальйону в Попасній Сергій Леонідович біль кожного солдата чи офіцера сприймає, як власний. “Не можу звикнути до “двохсотих”, -журиться. – Це ж чиїсь діти!” А обстріли майже щодня.
Тут, на передовій, нас пригостили солдатською кашею і супчиком. Ну, дуже смачно. Говорили про наболіле. Солдатам, які перебувають на першій лінії небезпеки незрозуміло, для чого владні мужі в столиці вовтузяться над розробкою нової форми, яка обійдеться бюджету казна-скільки (і головне – без потреби), коли є значно нагальніші речі?! До слова, ледь ми приїхали до Тернополя, як військовий комендант Попасної Остап написав, що там, де ми фотографувалися, впало три міни…
…Всі розуміють, що це – ВІЙНА. Комусь лише невигідно це озвучити. “Це – не війна фронтів, як було у Другій світовій, – прочитав мої думки один досвідчений військовий. – Це – війна політиків. І коли вони домовляться, ось тоді і запанує мир!”
ХТО – ДОБРОЮ СПРАВОЮ, ХТО – МОЛИТВОЮ
Я дуже вдячна начальнику Тернопільського зонального відділу військовоі служби правопорядку полковнику Івану Бугаю, який запросив поїхати разом на чергову ротацію особового складу військової комендатури міста Попасна Луганськоі області. Разом зі мною поїхали також чудові люди – Заслужений працівник охорони здоров’я України Ірина Медведева (моя бойова подруга), відомий гуморист, Народний артист України Гриць Драпак (професійно піднімав військовим настрій) і військовий капелан отець Андрій Шалай, який уміло лікує солдатські душі.
І ще одне. Ці хлопці повинні відчувати нашу небайдужість , нашу співучасть.
Цього разу добрим словом хочеться згадати керівника ПАТ АТП 16127 Олександра Шильмана, його професійних водіїв Михайла Заводовського та Тараса Марисука. Доклалися до організації поїздки відомий підприємець Михайло Ратушняк, небайдужі люди Андрій Білик, Леся Кондра і ще деякі тернополяни, які захотіли залишитися невідомими.
Так сталося, що на долю нашого покоління випала ця велика біда. Маємо бути разом, маємо бути співчутливими один до одного. Маємо розуміти, що кожен з нас може наблизити крок до миру – хто доброю справою, матеріальною допомогою, а хто – молитвою. Деякі тим і тим.
І НА ЗАКІНЧЕННЯ…
Я не розуміюся досконало у високій політиці. Мої міркування можуть бути примітивними. Але як громадянці цієї країни дуже хочеться дізнатися: коли ж закінчиться все ЦЕ? Два роки у нас війна. Уже два роки! Колись нам обіцяли швидкий мир. А маємо затяжну тривогу. Ми перестали мріяти, далекоглядно загадувати. Ми, зрештою, розучилися щиро сміятися, підсвідомо розуміючи, що в цей час хтось може гинути на реальному фронті. Люди звикають до болю, хоча сумління противиться… А відповіді нема.
Я шукаю її в мудрих очах бойового командира: відвертає погляд, я запитую тихо у свого військового однокласника – переводить тему… Я вимагаю відповіді від найвладніших мужів. А вони мене не чують! Не чують крику матерів, не чують волання дружин, не чують стогону рідної землі!
І трохи оптимізму.
Тетяна, переселенка зі Сходу каже: «Два роки тому моя мама приїхала до Тернополя провідати мене. Побачивши стільки українських прапорів – розплакалась. Тепер плакала я, побачивши синьо-жовті стяги у моєму рідному місті на русифікованій давно Луганщині».
…Суєта суєт править балом: гроші,земля, ціни, пенсії, стипендії, весілля, хрестини… Життя продовжується! Але це не те життя, якого хочемо ми, українці.
Оксана ЯЦИКОВСЬКА, Заслужений журналіст України. Тернопіль- Попасна.
