Демобілізований боєць 81-ї аеромобільної бригади Валентин Стадницький розповів “Нашому ДНЮ”, чому війна не схожа на кіно, і що армія досі потребує тилу.
Валентин Стадницький не знімає хрестик, який отримав від капелана на фронті.
Після десяти років у Португалії, коли донька мала йти до школи, він вирішував із сім’єю: жити там чи їхати до рідного Тернополя. Знайомі, які обживалися за кордоном, казали йому, що повернеться назад за півроку. Друзі в Україні питали, чому не залишився.
Після цього був Майдан і АТО. Попасна, Горлівка, Водяне. Захищав підходи до Донецького аеропорту. До злітної смуги було менше кілометра. Два місяці з хлопцями прожив у сушарці колишнього колгоспу. З вишки стріляли снайпери, а всередині кишіло мишами.
Сьогодні 42-річний Валентин Стадницький – вже близько року в тилу. Повернувшись з фронту, він взявся збирати допомогу для бойових побратимів і звертається до всіх небайдужих йому в цьому допомогти. Тепловізор, медикаменти, глушники, оптичний приціл і чимало інших речей – усього цього і сьогодні потребують на передовій.
Про Португалію і еміграцію
Я народився в Тернополі, працював тут, а потім мусив поїхати на заробітки. Працював у Португалії шліфувальником на виробництві. Робив змішувачі до води. Добився вищого розряду.
Це було невелике містечко. Весь час згадую, що за десять років, що там жив на пташиних правах, навіть натяку не чув на хабар або щось незаконне.
Коли виїжджав, з майбутньою дружиною тільки зустрічалися. А там одружилися, народилися діти. Як емігрантам було легко легалізуватися, тоді прийняли для цього закон. Коли доньці було 7 років, постало питання – їхати чи лишатися на все життя. Ми вирішили повернутися додому.
Я їхав цілеспрямовано, тверезо оцінював, що тут не закордон. Коли мене друзі там питали – куди ти їдеш, там повна торба, відповідав: ну ми хіба не там виросли, не там народилися? Мене тягнуло до рідного – і я повернувся.
Батьківщина – це наша природа, наші міста. Комусь може солодше за кордоном, а я посмакував – вдома краще.
Для чого був Майдан
Вдома зайнявся художньою декорацією. Робив крісла, меблі, світильники. Мобілізували мене в лютому 2014 року у 81-у окрему аеромобільну бригаду.
Після Революції Гідності я не міг ховатися від служби. На Майдан їздив до Києва, збирав людей і возив своїм мікроавтобусом. Тиждень був там, а потім робив своєрідні ротації й забирав тих, хто збирався додому.
Поки ми не добилися того, за що стояли. Показують, ніби в нас реформи, проте суть майже не змінилася, змінилися тільки дійові особи. Але якби я ухилявся він армії, то не товаришував би зі своєю совістю. Для чого тоді був той Майдан? Повістка прийшла на адресу мами. Я зателефонував за вказаним номером і пішов у військкомат.
Як у боях знаходять сім’ю
Зі мною служив хлопець з Києва. Стояв на базарі, книжки продавав. А потрапив у штурмову роту.
Я розуміюся в механіці, й мене поставили за кулемет. На практиці все швидко освоюється. Був під Попасною, Горлівкою, у Водяному, два місяці в Опитному. Там було “найвеселіше”. Від позиції, де ми стояли, до злітної смуги Донецького аеропорту – всього 800 метрів. Жили в сушці для овочів, що лишилася від колишнього колгоспу. Жахливе місце. Миша на миші. Креми, ліки, мило, печиво, хліб – всюди вони. Бувало, залізали в ліжка, могли вкусити за пальці.
Служив рік і три місяці, тиждень не добув на місці останню ротацію – забрали в шпиталь. Отримав захворювання, несумісне зі службою. Якраз в цей час мої хлопці пішли на демобілізацію.
Наймолодші, які служили зі мною, мали по 19 років. Найстарший – кулеметник Батя, йому було 54. Зараз ми зустрічаємося час від часу. Коли доводиться одне одному прикривати спину – люди, які в такі моменти поруч, стають сім’єю.
Про страх і світло
Найважче на війні – втрачати побратимів. Тому що вранці ще з одного котла їли, а вже під вечір людина загинула. І найприємніші спогади – це теж люди, з якими той відрізок довелося прожити. Для мене найсвітліший момент був, коли командир відділення підірвався на міні. Пішов нам прокладати дорогу через посадку й ми думали, що загинув. А йому пощастило – зачепив розтяжку гіллякою, тільки кілька осколків потрапило в ногу. Добре, коли так все закінчується.
Нема людей, яким не страшно. Але коли починається бій, все це пропадає. За хвилину тобі гаряче так, що аж мокрий. Йде різкий приплив адреналіну – і ти монотонно робиш те, що тебе вчили. Ти знаєш, що маєш воювати, щоб захистити товариша, щоб потім він тебе захистив.
Насправді війна – це набагато буденніше, ніж у кіно. Це таке життя з автоматом в руках. Люди хочуть того ж, щоб і вдома – поїсти, посміятися, поспілкуватися і жити.
Війна чи АТО?
Терористи – це ті, хто нападає зненацька. А це – війна, пряма нахабна війна. По той бік і чеченці були – бігали й кричали нам Аллах Акбар. Місцевих – так званих ополченців – посилали в бій, як м’ясо: гроші взяв – іди на укріплені позиції. І наркомани там були, і пияки.
Якби спецслужби російські не закрутили перевороту, то нічого б не було. Хоча місцеві теж по-різному сприймали українських військових. Коли давали відгули, ми ходили в Слов’янськ. Я пробував зупинити таксі – водії відвертали голову, як бачили мене у формі.
Коли нема права на втому
Зараз підтримую зв’язок зі своєю бригадою. Вони стояли під Попасною, а недавно їх перевели під Авдіївку. Волонтерська допомога дуже потрібна. Скільки я служив, ситуація у війську весь час трохи покращувалася. Але ще без волонтерів нашій армії важко встати на ноги. І ніхто не знає, коли та війна закінчиться.
Вдалося допомогти хлопцям з харчами, передали з Тернополя інструменти для ремонту БТРів і радіостанції. Зараз вони замовили тепловізор – вночі без нього неможливо, ти – сліпий.
Вартість тепловізора – близько трьох тисяч доларів, і поки зібраної суми не вистачає. Окрім того, бійці потребують й інших необхідних речей. Це ліки – знеболюючі і протизапальні, теплий одяг.
Доводиться ходити від одного бізнесмена до іншого. Ніяково, коли відмовляють. По телевізору подивилися, що загинуло стільки бійців, послухали – і перемкнули канали. Може і втомилися. Але чому не втомлюються ті люди, які там зараз?
Це наша земля. Багато вже коштів вклали і віддали своїх, але якщо ми по кілька гривень навіть долучимося, разом зберемо.
Українцям не вистачає єдності. Ця єдність залежить від наших законів, тієї системи, яка залишилась від радянського союзу. Нас втягнули в цей комунізм – що все загальне, а що не загальне, то можна вкрасти. Кожен на своєму місці має бути свідомим.
Життя після
З фронту повертаються іншими. Набагато зростає цінність життя. І свого, й інших. І так само потрібна підтримка, бо всі повертаються у стресовому стані, навіть необережно сказане слово може викликати бурхливу реакцію. Мені порекомендували в нашій міській поліклініці психолога, і я пройшов курс реабілітації. Вона мене повернула до цивільного життя.
Я ще не ввійшов у той ритм, як до війни. Є проблеми зі здоров’ям, але в мене повноцінне життя. Крок за кроком.
Зараз чекаємо з дружиною третю дитину. Мої донька і син ходять до школи в рідному місті.
Нема бажання мігрувати. Ще коли повертався, знав, що звідси більше не поїду.
Підтримати військових на Сході можна, звернувшись у Тернопільський логістичний центр допомоги бійцям АТО за адресою: вул. Збаразька, 16, гуртовня «Галант», тел. 098-48-79-152. Реквізити для збору допомоги: ПриватБанк (Герман Тарас): гривня – № 4149 4978 1228 6435; долар – № 4149 4978 1226 6973; євро – № 4149 4978 2970 0709, з приміткою – для 81-ї окремої аеромобільної бригади.
