Бійці з батальйону «Айдар» розповідають усю правду про війну
Рік тому вони були простими хлопцями з Тернопільщини: Ігор возив до Італії заробітчан, Віктор займався ремонтами, а Максим був різноробочим. Цієї осені вони навчилися в окопах заряджати зброю, іти в наступ під кулями і шукати після бою вбитих товаришів, аби віддати рідним. Їх ніхто не готував до війни. Але хлопці переконують: не можуть просто повернутись і спокійно жити, поки Україні загрожує ворог.
Ігор Полигач, Віктор Захарченко і Максим М’ясніков у складі батальйону «Айдар» беруть участь в антитерористичній операції на Сході. Хлопці поїхали добровольцями. Максим вирушив туди ще після Майдану, в «Айдарі» він – уже три з половиною місяці.
Додому всі троє приїхали у короткотривалі відпустки – провести в останню дорогу загиблих товаришів. Минулого тижня в Тернополі поховали двох айдарівців – Андрія Юрчишина і Федора Коломійця. Їм обом було 33 роки.
– Федір з Алчевська, але він пройшов весь Майдан. Коли його привезли додому, то мама зачинила двері зі словами: «Мені не потрібен син-«бандера». Він хотів, що наші діти жили краще, ніж ми. Його з Андрієм поховали поруч у Тернополі, – розповідають хлопці.
Айдарівці відверто говорять про події на сході України – про перемоги і втрати, про сильне плече побратимів і незрозумілу політику декого із командування армії.
«Це справжня війна»
«Айдар» називають батальйоном сміливих: у ньому багато майданцівців, є люди із західих областей, є й зі східних. Усі вони – добровольці, які беруть ворога відважністю. Хлопці, які три місяці тому були робочими, таксистами чи вчителями, розбивають підрозділи російських спецслужб.
За словами бійців, через те, що їхній батальйон зараз виконує функції штурмового і йде в найгарячіші місця, путінські пропагандисти почали вести проти них інформаційну війну.
– Звичайно, неможливо кожного проконтролювати, але серед айдарівців більшість – справжні патріоти. У добровольців високий морально-вольовий дух, і зараз на Сході багато диверсійних груп, які під виглядом «Айдару» займаються безчинствами. Ми їх самі ж стараємося виловлювати, – каже Віктор.
Він народився у Донецькій області, виріс у містечку Теребовлі на Тернопільщині, а його мама похована в Криму. Розповідаючи про події на Сході, не може стримати емоцій:
– Кажуть – у нас АТО, але це справжня війна. Ми вже давно воюємо з регулярною армією Росії. Я недавно бачив офіційну статистику, що за час антитерористичної операції загинули 873 українські бійці. Це, може, 10 відсотків від тих, які вже віддали життя у боях! Тільки в «Айдарі», думаю, назбирається півтисячі загиблих…
– Але ми воююємо не проти російського народу, а з Путіним. У Росії багато задурманених людей. Вони вірять, що ми їмо печінки, кров п’ємо. Стабільно тричі у день, – сумно жартує айдарівець.
«Краще бути сиротою з таким «братом»
Сьогодні на передовій готуються до холодів і вдячні волонтерам, про яких говорять з повагою: вони також ризикують життям, доставляючи на Схід амуніцію та продукти. Хлопці, проте, сподіваються: до зими ситуація владнається. Правда. у мирну боротьбу вони не вірять.
Розповідаючи про настрої мешканців Донбасу, айдарівці налаштовані не так оптимістично.
– Люди все бачать і розуміють, хто і як воює. Коли «Айдар» захоплював місто Щастя, у ньому не постраждав жоден житловий будинок. Зараз там розбомблених дуже багато. Бомблять їхні ж так звані брати. Я б краще був сиротою, ніж мав такого «родича»… Але серед місцевих є і такі, які доповідають ворогам: де ми, скільки нас, на яких автомобілях їздимо. А дехто думає, що вернеться Радянський Союз і Росія почне створювати їм казкове життя.
Повернення назад немає
Змінює війна самих військових: і мобілізованих, і добровольців. Айдарівці визнають, що хлопцям з передової не завадила б психологічна допомога. Методи, які проти українців використовує супротивник, викликають шок навіть у досвідчених бійців.
– Ворог перестає бути ворогом, коли він мертвий, – зауважує Віктор. – Жодного їхнього загиблого ми не віддали, як підібрали – всіх перевдягнули, накрили білими простинями. А коли нам привезли наших хлопців… Вони думають, що своєю жорстокістю нас налякають. Але мене більше лякає сама думка, що по моїй землі ходить ворог.
За словами айдарівців, багатьох загиблих бійців досі не ідентифікували.
– Потрібні жетони або якісь розпізнавальні знаки, – каже Ігор. – Одного з наших впізнали лише за татуюванням…
У таких умовах, розповідають бійці, особливо починаєш цінувати тих, хто біля тебе. Цивільні хлопці у рекордно стислі терміни перетворюються на вояків.
– Приїжджають хлопці, які вперше тримають автомат у руці, – розповідає Віктор. – Але вже перший обстріл показує, хто на що здатний. Це дуже багато вартує: коли знаєш, що в тебе спина прикрита.
«Воюємо зброєю ворога…»
На запитання, що кажуть їм рідні, хлопці відповідають – плачуть і чекають вдома. Аби відволіктися, бійці згадують історії про товаришів: один захопив супротивника з пластмасовим пістолетом, інший – син начальника СБУ – теж воює на передовій.
– Він по телефону сказав батькові: «Тату, якщо я почую, що ти зрадив, то сам тебе розстріляю». Правда, я того не чув – хлопці розказували, – каже Максим.
За такими історіями, не позбавленими воєнної романтики, – страшні сюжети й реалії, які неможливо приховати. Спокійна тернопільська осінь лише підкреслює контрасти: хлопці у камуфльованій формі знову повертаються на війну, до товаришів по зброї.
Самої ж зброї – не вистачає, нарікають бійці. І просять державу забезпечити їх елементарним.
– У нашому батальйоні в основному ми воюємо зброєю ворога, яку здобули під час бою. Дякуємо Москві, що присилає нам гуманітарку, – іронізує Максим.
І додає:
– Добровольці – це Майдан. Можливо, чиновники бояться, що після того до них знову прийде Майдан, але вже не з палками.
Антоніна БРИК.
чиновники – не може бояться- а точно бояться, що хлопці повернуться з війни і запитають тилових крис за все, що вони роблять. крадуть і далі, хабарі беруть, родичів на посади тягнуть. плювали на люстрацію і простий народ, героїв Небесної сотні, бо і далі сидять коло корита і жеруть жеруть. коли вже нажеруться? в області не ліпше в депутати далі пхаються різні стойки з деревляними. До пенсії мають там сидіти чи шо?