Таку умовну дистанцію тернополянка подолала на велосипеді, проїхавши за 17 років 340 тисяч кілометрів!
З майстром спорту, багаторазовою чемпіонкою і призеркою міжнародних змагань Тетяною Дюк ми знайомі понад два десятки років. Людина надзвичайної скромності, адже тільки тепер, коли про її спортивні успіхи нагадують численні кубки, відзнаки, медалі, мені вдалося вмовити її на інтерв’ю. Народилася вона у мальовничому селі Жердя на Хмельниччині в родині звичайних сільських трударів, які попри буденні господарські клопоти намагалися виховати сина та доньку не лише духовно багатими, а й здоровими та загартованими.
– У нас був дуже спортивний татко, – розповідає Тетяна. – Як тільки приходила зима, ставав на лижі, ми з братом слідом за ним, а позаду прилаштовувалася ще ціла юрба сусідських дітлахів. Тато залюбки вчив і їх стрибати з трампліна, влаштовував лижні перегони. Влітку бігали, займалися плаванням. Він власноруч спорудив на ставку спеціальний місток, з якого вчив дітлахів пірнати. Якось один односелець поскаржився на батька голові колгоспу, мовляв той виніс дошки з території теплиці. На це Григорій Миколайович відповів: «Ну то й що, для доброго ж діла. Мій також з ними стрибає».
В атестаті замість оцінок – велосипед
Батькова спортивна наука таки дала свої плоди. Ще навчаючись у школі, Тетяна займала призові місця у районних змаганнях з бігу, катанні на лижах. Не полишала улюбленого заняття і вступивши до Заліщицького швейного училища, куди прийшла не за тим, аби здобути професію кравчині, а щоб стати частиною спортивної команди, про яку так багато чула, тим паче, що мала юнацький розряд з легкої атлетики.
– В училищі я зустріла людину, яка допомогла мені усвідомити, що спорт – це моє покликання, – продовжує розповідь жінка. – Це викладач фізкультури Ярослав Антонович Ушій. – Він і «підсадив» мене на велоспорт. Я так наполегливо займалася, що директор училища пообіцяв замість оцінок намалювати мені в атестаті велосипед. Він вважав, що ми перш за все маємо стати відмінними швачками, а заняття спортом – це другорядне. Та мрії про великий спорт уже цілковито заполонили мою уяву.
Усе почалося зі звичайних міських змагань. Потім була першість області. Уже після третього курсу Тетяну відрядили на збори велосипедистів до Севастополя. Дівчина довела не лише собі, а й керівництву училища, що у спорті здатна досягти значно більше, аніж у сфері послуг. Тим не менше, після завершення навчання їй таки довелося відпрацювати один рік на тернопільській швейній фабриці, куди приїхала за направленням.
Час збігав швидко, адже після зміни із задоволенням поспішала до спортивного товариства «Авангард», де Тетяна продовжувала тренування. Наблизитися до мрії їй всіляко допомагав тренер Богдан Михайлович Сніжок. І ось – перше «срібло» на чемпіонаті СРСР, який відбувся у Ташкенті. Радості не було меж. Та це був лише початок її спортивної кар’єри, яка згодом увінчалася здобуттям почесного титулу майстра спорту та звання чемпіонки Союзу.
Велосипед пішов під укіс
Бажаний результат іноді давався досить дорогою ціною, не обходилося без травм, які нагадують про себе донині.
– Під час всесоюзних змагань у Душанбе я проколола колесо, – пригадує моя співрозмовниця. – Велосипед пішов під укіс. Й усвідомити не встигла, що сталося. Лише у лікарні зрозуміла, що в команду повернуся не скоро. На реабілітацію знадобилося майже три місяці, але я ні на хвилину не дозволяла собі розслабитися, думала лише про те, аби якнайшвидше повернутися на велотрек.
Величезна сила волі і прагнення до перемоги допомогли спортсменці знову осідлати свого металевого коня і четвертою дістатися до фінішу на кубку СРСР, який відбувався на олімпійському кільці у Крилатському (Москва), лише на дві сотих секунди уступивши «бронзу» чемпіонці світу Надії Кибардіній. Потім були інші перемоги, які зробили її ім’я відомим не лише на теренах Союзу, а й далеко за його межами. Зі своїм двоколісним другом «Кольнаго» вона успішно долала гірські перевали Італії, Швейцарії, Австрії, Франції, складні велотраси Голландії, Бельгії, інших європейських країн. У складі легіонерів польської команди «SOLO» була учасницею відкриття Чемпіонату Данії у Копенгагені. Сьогодні з великою гордістю згадує Тетяна свої перемоги і ні на хвилину не шкодує, що присвятила велоспорту 17 років свого життя.
За кордоном педалі крутити легше
– А все тому, – каже спортсменка, – що дороги там просто ідеальні. – Особливо запам’яталася Німеччина. Коли їхали гонку, при чому на швидкості 50 кілометрів за годину, а не як у нас – максимум 35, навіть не відчули втоми, а кермо жодного разу не здригнулося. Зрештою у такому хорошому стані майже усі європейські дороги. А ще вражає надзвичайна охайність і чистота тамтешніх сіл та містечок.
Було чимало й інших факторів, які впливали на перемогу. Наприклад, німецькі велосипедистки вдавалися до неймовірних експериментів. За три місяці до змагань вони спеціально вагітніли. Зазвичай запліднення відбувалося штучним шляхом, а потім вагітність переривали, адже упродовж трьох наступних місяців організм за інерцією продовжував інтенсивно працювати на двох. У результаті надзвичайно підвищувалися сила та витривалість. А ще німців змушували тренуватися під землею в умовах недостатньої концентрації кисню. І коли вони виходили на поверхню, організм працював з подвійною силою.
У тому, що нове життя, яке зародилося в утробі матері, додає неймовірних сил та енергії, Тетяна Дюк переконалася на власному досвіді. На Чемпіонаті України 1996 року вона змагалася, уже очікуючи поповнення у сім’ї. Але це не був експеримент. Для них з чоловіком дитя було бажаним і очікуваним. Саме народження дитини змусило жінку залишити професійний спорт і присвятити себе улюбленій донечці. Сьогодні Іринка уже десятикласниця. Вона пишається своєю матусею та її перемогами. Однак на життя у неї свої плани.
– Звичайно, якби Іринка вирішила піти моїми стопами, я б обов’язково допомогла їй, – ділиться жінка. – Але у доньки свій вибір і я повинна його поважати.
Сьогодні усю свою любов і професійні навички Тетяна Дюк передає молодому підростаючому поколінню у навчально-виховному комплексі № 28, де після здобуття педагогічної освіти працює інструктором з фізичного виховання. Її підопічні неодноразово брали участь у різних змаганнях і здобували перемогу. Можливо, хтось із них і підкорить найвищі спортивні вершини, як колись сама Тетяна.
Світлана ВІТРОВА.
Фото з сімейного архіву Тетяни Дюк.
