Пливуть полями,
стернями дими,
утомлені і сиві –
на вітер опираються легенько.
Зітхає вслід
гарячий серпень:
– Це стелеться дорога до зими.
Пливуть дими, немов роки,
наче вчорашні дні,
що розгубились,
мов розірвані коралі.
Буває, присідають
на пожовклі спориші,
погомонять, спочинуть,
і мандрують далі.
Пливуть дими
і одягають світ
у сизі льолі,
які пахнуть картоплинням.
Гіркі, немов чаї із полинів…
Аж на душі щемливо і дитинно.
Пливуть дими,
наче старі діди,
які в своїх літах
чи загубились, чи то
заблукали…
Мов хмари, що з розхристаних
і розкуйовджених небес
на землю ненароком впали…
* * *
Ти схожий на долю,
яка вже ніколи не збудеться,
Схожий на спогад,
який не забудеться.
Схожий на вітер,
що марно шукає
загублені в світі дороги.
Схожий на літо,
що поспішає несамовито.
Схожий на день
вересневий зрадливий –
вранці сонцем цілує,
удень холодить душу зливою.
Схожий на сон,
який неможливо зловити.
Схожий на сум
на мольберті вечірнього неба,
на колись недописаний вірш,
на згубу, якої шукати не треба…
Ольга ЧОРНА.
