Я побачила її біля залізничної станції. Старенька, похила бабуся ледве тягнула «кравчучку». Потім зупинилася, озираючись в обидва боки: чи, бува, не заходить на колію потяг?
Я взяла з її рук візок, сказала, що ще слід зачекати – на світлофорі – червоний колір, не можна ризикувати життям.
«Стара я вже. Кольори в очах розпливаються, а відколи злягла моя Анна, сльози дуже знищили зір», – мовила бабуся, затинаючись, і я, врешті, впізнаю давню знайому пані Катерину. Але чому вона так далеко від дому? І що сталося з її донькою Анною? Давно я не бачила її. Обережно запитую про це стареньку. Темними очима вона пильно-пильно прицілюється у мене, запрошує присісти на лавочці. Мовляв, вона про все мені розповість.
«Наш дім уже не там, де ти знаєш, дитино. Гарний був, чи не так? Але тепер там живуть інші люди. В усьому винна моя донька. Ти, мабуть, пам’ятаєш, який спосіб життя вона вела?»
Якщо чесно, то я давно знала, що пані Анна, м’яко кажучи, була популярною серед чоловіків. Ніколи ніде не працювала, але жила у розкошах, ні в чому собі не відмовляла. Не одна жінка навідувалась до Анни зі сльозами. Просила не ламати їх сім’ю, дітей пожаліти, на що Анна, гордовито взявшись у боки, відповідала: «А хіба я його тримаю? Треба було шанувати чоловіка, то не пішов би до іншої».
Анна вибирала залицяльників заможних, використовувала їх, як могла. Коли гроші в того закінчувалися – виганяла і швидко знаходила іншого.
Колись зубожіле обійстя Анни розцвітало на очах. Оригінальний фасад, велике подвір’я, викладене дорогою плиткою, розкішна альтанка. А яка красива огорожа! Хто не йде – зупиняється, милується. Усі меблі поміняли на сучасні, а килими, які колись Катерина за премію купила, – Анна викинула. Не модно тепер.
Одягалася Анна гарно. За останньою модою. І для матері теж нічого не шкодувала. Повикидала її ще добрі речі і накупила нового вбрання. Щоправда, в деяких моделях Катерина виглядала кумедно. І коли сусідка Таїсія відверто їй про це сказала, Катря, лукаво усміхаючись, відповіла: «Заздриш нам, Тає. Тому й вигадуєш казна що. Твоя Наталя не вміє крутитися, так, як моя Анна. І взагалі – не розумію тебе: бідося тисне вас з усіх боків, а в тебе завжди усмішка на лиці. Чому радієш? Скажи, що твоя донька дітям залишить? А наш Юрчик має усе, що бажає».
Тепер Катерина не розуміє – чому завжди виправдовувала доньку, чому було їй байдуже, що кажуть люди. Головне, аби Анні і її синові було добре. А коли їм добре – добре й Катерині.
Якось на їх вулиці з’явилася жінка на інвалідному візку. Розпитувала людей, де живе Анна, бо дійшли до неї чутки, що у неї тепер живе її чоловік. Її блискуче, смолисте волосся розсипав на плечах вітер, в очах – тривога. Вона ра-по-раз зупинялася, щоб перепочити, худенькою рукою витирала піт із чола. Її впізнала одна жінка – Ольга, яка працювала медсестрою у відділенні, де лікувалася Мар’яна, знала її історію. «Мар’яно, де ж ти тут взялася? Від твого села до нашої вулиці – більше чотирьох кілометрів. Ой, лишенько! Це ж так ризиковано! Від перенапруження важко, другий інсульт може бути», – сказала вона і взялася допомагати жінці везти візок.
Микола – чоловік Мар’яни – саме порався на господарці, коли Ольга відчинила браму і завезла її на подвір’я Анни.
«Звідки ти тут взявся, Колю? Здається, ти у відрядженні мав бути? Що ти забув у чужому домі? Ось чому казав, що тобі зменшили зарплату, тепер ясно, куди твої гроші йдуть. За них любов’ю тобі віддають? Як ти міг так, Колю? А я, дурепа, хвилююся, виглядаю. В розшук хотіла подати!», – заголосила Мар’яна. Попросила Ольгу не залишати її тут одну.
На крик Мар’яни вибігла розпашіла Анна. Вирячилася здивованими очима: «Ти чого прийшла, паскуднице? Як посміла зайти на чуже подвір’я? Та набридло Миколі життя з тобою, розумієш? Бо кому потрібна каліка?»
Мар’яна заціпеніла. Хотіла сказати, що саме через нього, Миколу, стався у неї інсульт. Тоді, як від одного до іншого судового засідання переживала за нього, коли під слідством був. За те, що при п’янці посперечався з сусідом і сильно побив його. А в неї на руках двійко малих дітей. І що вона, Мар’яна, зробила все для того, аби його оминула в’язниця. Але враз наче якийсь кілок застряг у її горлі, і вона кивнула Ользі рушати геть. Микола мовчки спостерігав за цією сценою, мов зачарований – навіть не зрушив з місця. Анна ж, розперезавши свого гострого язика, продовжувала найогиднішими словами обзивати Мар’яну. Її не стривожило ні поблідле обличчя жінки, ні невтішні сльози, що градом котилися з очей. «Нещасна! Каліка» Забудь його! Тепер він – мій! Чуєш? Мій!»
Це дістало Ольгу. Вона заступилась за Мар’яну. Чи здуріла Анна? Не досить, що відібрала чоловіка у немічної жінки, то ще й нападає на неї?
За кілька метрів від брами Мар’яна повернула візок назад. Зібрала усі сили і мовила: «Це не я, а ти нещасна, Анно. Бо будеш страждати не за мене і за моїх дітей. Я тобі прощаю. Ти ж страждатимеш за те, що не боїшся Господа Бога», – заледве витиснула з себе і схватилася за серце. Анна розреготалася: «Ти Богом мене – не лякай. Я сама собі Бог! Хай він уже тобі допомагає».
Було в Анни багато коханців. Але Микола затримався найдовше. Мабуть тому, що не тільки добре заробляв, усіляку роботу майстерно виконував, а й допомагав Юркові у навчанні, адже на відмінно закінчив технічний виш.
Мар’яна тоді потрапила в лікарню з гіпертонічним кризом і нервовим потрясінням, але Анна заборонила Миколі навідувати дітей. Їх забрала до себе хвора Мар’янина матір.
Минув рік, другий. Анна не знала, що слова, які сказала їй Мар’яна, дуже скоро будуть витати з вулиці на вулицю і передаватися з уст в уста, як прокляття, що збуваються з унікальною точністю.
Якось Микола, оновлюючи візерунки над дверима веранди, несподівано впав з драбини, покотився сходинами. Отримав важку травму хребта із задіянням спинного мозку і, не прийшовши до свідомості – помер. Мар’яна забрала Миколу хоронити додому, сама подавала на Службу Божу за упокій на дев’ятий і сороковий день. Благала Господа, щоб там, на небесах, угомонилася розхристана Миколина душа…
А через деякий час в Анни виявили пухлину у грудях, яка пустила численні метастази. Хіміотерапія давала сильні ускладнення. Тепер Анну важко було впізнати. Їй ніби додалося зо два десятки літ. Де й поділася краса?
А коли якось незнайомі люди зайшли до них і показали папери, в яких значилося, що тепер вони є власниками обійстя, яке продав Юрко, Анна стала просити на себе смерті.
О, як шкодувала вона, що зробила улюбленому синові дарування! Юрко, отримавши кошти, подався за щастям у світи, і донині нема від нього звістки. Щось доводити, чи судитися хворій Анні було не під силу. Добре, що змилосердився над ними родич з іншого кінця містечка і віддав їм для проживання літню кухню.
Ось таку історію оповіла мені старенька Катерина. На щастя, Мар’яна виздоровіла, тішиться дітьми – сумлінними студентами, повернулася на роботу у бухгалтерію.
Анна ж зосталася зі старою матір’ю у чужому помешканні. Колись вона дорікала Мар’яні вірою у Господа, а тепер, злякавшись Божої кари – стала його ревною прихильницею…
На жаль, уже надто пізно.
Катерина витерла сльозу. Донька згасає з кожним днем. Їй, вісімдесятирічній, нестерпно боляче бачити Анну такою. І взагалі – не уявляє Катерина свого життя без доньки.
«Я теж покарана не менше, бо не зупинила Анну, коли та грішила, не навчила її людських цінностей. Тепер ми обидві розуміємо – найбільше щастя – не багатий дім, ані дорогоцінності чи розкішні меблі, а душевний спокій, коли легко і надійно довіряєшся Господу, впускаєш Його любов у своє серце», – сумно мовила Катерина і попросила перевести її через колію. Мабуть, Анна уже зачекалася її…
