– І мене, татусю, поцілуй, і мене! – підстрибувала, мов маленьке курчатко, золотокоса Алінка, тикаючи пальчиком у пухкеньку рожеву щічку. А Степан обняв Оксану і сховав свої скупі чоловічі сльози у її розкішному русявому волоссі, що водоспадами струменилися по плечах.
Його серце так калатало, що здавалося, зараз розірве грудну клітку і бронежилет, який він так і не зняв, і пропахлий димом, засмальцьований бушлат. Йому здалося, що в цю хвилину усе навкруг завмерло. Стихло життя, змовк світ і ті вибухи, які ще недавно лунали в його голові, і яких він не міг нічим заглушити. Ця мить щастя святилася тільки стуканням його відданого гарячого серця, яке вже й не мало надії дочекатися омріяного моменту зустрічі з найдорожчими людьми.
Степан відчув на своїй руці дві маленькі долоньки донечки, яка вчепилася в нього, благаючи, щоб той її поцілував. Він взяв дитину на руки і пригорнув до себе.
– Колючий, як ялинка, ти – ялинка, – засміялася Алінка.
– То ти не впізнала татуся? – запитала Оксана.
– Впізнала, впізнала, – защебетала дівчинка, бо я його чекала…
– А ти? – Степан пригнічено глянув на Оксану. В його погляді не було ні осуду, ні докору, а тільки втома. В душі він вже знав, що пробачив їй, бо любив до нестями…
– …Тяжко тобі буде з нею жити, забудь її, синочку, – благала мама.
– Такі жінки не для сім’ї, а Оксана зі своїм гонором тобі щастя не принесе.
Та Степан лише закохано усміхався:
– Люблю і нічого не можу вдіяти. Від свого кохання не відмовлюся.
Весілля святкували у міському кафе – тесть постарався. Він був сільським старостою, а теща очолювала школу. Єдина донечка, Оксана, купалася в добрі, мов вареник у маслі. Вдома була бабуся, яка у всьому їй потакала.
Після закінчення школи дівчина вступила у харчовий інститут і мріяла зайнятися ресторанним бізнесом. А Степанові батьки були середнього достатку. Тато працював водієм, а мама – у бібліотеці. Змалечку Степанко подружився з книжками. Прочитав їх силу-силенну, адже бібліотека стала його другим рідним домом. Хлопця у школі прозвали філософом за не по-дитячому розвинуте мислення.
Він вступив у педагогічний інститут на відділення психології, і мріям працювати з дітьми. Колись Степан не звертав уваги на молодшу від себе школярку. Та минув час і якось, навесні, вони зустрілися з Оксаною у місті. Степан вже працював, а дівчина закінчувала інститут. Він запросив її на побачення – та погодилася.
Їхній роман розвивався стрімко, розгорявся яскраво і красиво, наче в тих книжках, яких начитався романтичний хлопець. Підсилене розквітом весняної природи, кохання захопило Степана в свої солодкі обійми…
У сімейному житті закрутилися дні за днями. Народження донечки і побутові проблеми зробили Оксану роздратованою та похмурою. Вона так і не реалізувала свої професійні плани, то звинувачувала у цьому чоловіка. Щоб підтримувати сім’ю, він змушений був податися на заробітки. Знайомі переказували йому про те, що Оксана багато собі дозволяє, як для заміжньої жінки; то в ресторані проводить час із підозрілими мужчинами, то відпочиває зі сумнівними подругами, витрачаючи чоловікові гроші.
Приїжджаючи додому, Степан не допитувався в жінки про її життя, аж поки не впіймав на гарячому. Вона тоді плакала, розкаювалася, просила пробачення, мовляв, скучила за чоловічою ласкою. Степан пробачив і вже нікуди не їхав з дому, а повернувся на роботу. Але важкий камінь лежав у нього на душі.
А тут війна почалася. Прощання їхнє було мовчазним і холодним. Слова, які кожен підготував у думках, десь застрягли в горлі. Оксана хотіла сказати про те, що аж тепер зрозуміла, який він дорогий для неї. Вона божеволіла від того, що чоловіка можуть поранити, або, взагалі, він може не повернутися додому. Провівши безсонну ніч в молитвах, жінка лишень міцно притиснулася до Степана, зазирнула в очі, і опустивши голову, промовила: «Повертайся».
А Степан знав, що мусить захистити і її, і донечку. Він зробить все для того, щоб звучав Алінчин безтурботний сміх і небо було мирним над її головою. А десь далеко закрадалася думка про те, що якщо Оксана його не любить, то нехай живе так, як хоче, лишень би була щасливою і був мир в Україні. Картина зради знову стала перед очима, і він відчув, що ще не пробачив дружині, бо надто свіжа рана. Степан поцілував Оксану та донечку і швидко вийшов з дому…
Чотири місяці воював на передовій. Він побачив жах війни, не раз зазирав у вічі смерті, відчув біль втрати і гіркоту розпачу. Його серце вкрилося рубцями, але душа залишилася такою ж ніжною і тремтливою, як колись. За цей час не було ні однієї вісточки про сім’ю. Він спеціально не взяв телефон, не хотів розчаровуватися в Оксані.
– Так, я тебе чекала, дуже-дуже сильно. Ти єдиний мій, найдорожчий у світі. Ти моє сонце, без тебе немає життя…
Оксана говорила і плакала. Знову говорила і цілувала Степана. А він дивився закохано на неї, і наче юнак – вірив…
Раїса ОБШАРСЬКА.
