Пташинка сподобала місце над її вікном. Поверхом вище живе щаслива молода сім’я з бешкетниками-близнюками. А через стіну – бабуся Соня, яку маленькі правнуки називають Сонечком. Діти і внуки Соні-Сонечка мешкають окремо, проте навідуються майже щодня. Їй уже за сімдесят, але інтелігентність надає віку особливого шарму, а доброта скрашує роки.
Біля вікон цих людей здалося б пташці «будувати» свою хатинку. Але вона вибрала вікно самотньої молодої жінки.
Мініатюрна «пучка духу» приносила в дзьобику малесенькі гіллячки та іншу всячину й мудрувала над «апартаментами». І щось «розповідала» на своїй пташиній мові.
– Юлечко, ви бачили «квартирантку» над своїм вікном? – запитала Соня-Сонечко.
– Їй із сусідами вище, або з вами було б веселіше.
– Дорогенька, птахи і щастя знають, де вити гнізда.
Юля сумно усміхнулася…
…Вона купила квартиру в цьому будинку недавно. Місцевих пліткарок розпирало від цікавості, «що то за одна тут поселилася». Ні чоловіка, ні дітей. Модно одягається. Кропиться парфумами аля «коштують, певно, з холєри дорого». Вечорами бігає в парк, а «може, там з якимось сімейним хлопом зустрічається». Поки вона пробігала коло-друге, пліткарки «намотували» кілька кіл довкола її персони…
Юля перебралася сюди, де колись вчилася й познайомилася з Іваном. Вони обоє народилися і виросли в одному місті й, можливо, ніколи не зустрілися б, якби не навчання в університеті в сусідній області.
…Іван любив розфарбовувати писанки, дряпанки, крапанки. Цим мистецтвом володіли його дідусь з бабусею. Від них і перейняв талант. В університеті навіть мав виставки. А потім це різнокольорове диво дарував сиротинцю.
Хлопець навчав писанкарству і Юлю. Вона вперше від Івана почула про стародавні крапанки, які, за традицією, повинні мати не більше трьох кольорів. А які гарні мальованки в нього виходили – квіти, мініатюрні пейзажі, різні картинки перетворювали кожне яйце у своєрідний шедевр.
Юля зберігає великодні дарунки коханого. А ще колись він прочитав їй чийогось вірша, з якого запам’ятала строфу: «Ти живеш на вершині писанки…». А він жив на вершині її щастя. Тепер живе на вершині смутку і спогадів…
…Після весілля молодята поїхали в Карпати. Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою.
Гірські річки після рясних дощів були повноводними. Юля з Іваном дійшли майже до середини кладки, коли почули крик на березі. У воді борсалася дитина.
– Хапайся за щось! – гукали дорослі малому.
Вода була холодна, а течія сильна. Переляканій дитині годі було впоратися.
Іван віддав наплічника Юлі й побіг на допомогу. Йому вдалося врятувати малого, а в самого увечері підстрибнула температура. Господиня, в якої винаймали помешкання, покликала стару гуцулку, котра зналася на травах. Вона поїла Івана узварами. Й мовила біля нього чи то молитви, чи заклинання. Коли стало трохи легше, порадила їхати додому.
Юля почула крізь відчинене вікно, як знахарка сказала господині:
– Йому суджено стати її ангелом.
Навіть не здогадувалася, що йшлося про неї. Стара гуцулка ще й уміла читати долю…
Гірська річка забрала в Івана здоров’я і життя, а в Юлі – чоловіка. Молода вдова замкнула себе у світі, де була тільки вона, її смуток, дім і робота. Батьки пропонували доньці куди-небудь поїхати. Просили навчитися жити без Івана. Але їй було так важко…
У річницю весілля вперше за кілька років зібралася в Карпати. Перед тим зателефонувала до господині, в якої колись зупинялася з Іваном. Та її пам’ятала.
Юля сиділа на березі, де Іван кинувся рятувати малого. Тепер річка не була повноводною. Можна вбрід перейти.
– А ти прости її, – почула позад себе чийсь голос.
Гуцулка-знахарка, яка поїла Івана травами, присіла поруч.
– Річку прости. Вона жива. Така, як ми з тобою. Ніхто не винен. Така доля. Скільки написано на небесах людині прожити, стільки й проживе. Вилий свої смутки з душі. Легше стане.
– Як жити далі? – запитала Юля чи то в гуцулки, чи в світу.
– Ангел підкаже, – мовила знахарка і, спираючись на різьблений ціпок, подалася до кладки.
Гори огортали вечірні сутінки. Холодало. Юля зачерпнула води в долоні, змила сльози.
– Ніхто не винен, ніхто, – шепотіла.
Річка щось жебоніла з маленькими камінчиками і великими камінцями. А, може, дякувала за прощення…
Коли повернулася додому, їй уперше приснився Іван. Стояв на протилежному боці вулиці в місті, в якому познайомилися, і кликав її. Сни повторювалися. Юля сприймала їх з острахом. І одного дня вирушила за порадою до старої гуцулки.
– Нічого лихого в снах нема, – сказала та. – Твій чоловік підказує, де можеш знайти спокій, а, може, й долю. Він, як ангел для тебе. Любив на землі – любить і на небесах.
Юля сказала батькам, що шукатиме житло і помешкання в сусідньому обласному центрі. Засмутилися, але не перечили. Допомогли купити квартиру. І з роботою все влаштувалося.
Місто було для неї, мов людина. Обіймало теплими спогадами. Водило вуличками, де колись ходила з коханим. Якось опинилася біля сиротинця, якому Іван дарував свої писанки. Подумала: варто пригадати чоловікові уроки.
У вільний час розфарбовувала писанки. Почала в’язати з білих і кольорових ниток ажурні павутинки й «одягала» у них крашанки. Декорувала гудзиками, стрічками… Навчилася виготовляти великодні «деревця» і віночки.
Батьки часто навідувалися до єдиної доньки. Раділи, що вона повернулася до життя. Хвалили її вироби, які Юля називала «наївним мистецтвом».
Перед Пасхою склала своє «мистецтво» у коробки, присмачила ласощами і відвезла до сиротинця.
Завітав з подарунками й Іванів одногрупник, а заодно й товариш, Сергій. Був дружбою на їхньому весіллі. Здивовано глянув на Юлю. Не знав, що вона тепер живе тут.
– Колись з Іваном приходив сюди. Писанки приносили. А коли його не стало, я вирішив… заради нашої дружби і пам’яті… Паски дітям привожу, солодощі… Маю приватну пекарню. От і…
– Я також тут… заради пам’яті…
– Відпусти таксі, я підвезу тебе.
Дорогою додому Сергій зупинився біля кафешки, де любили «зависати» студенти. Смакували кавою і спогадами. Сергій лише не зізнався, що Юля колись йому подобалася. Навіть по-доброму заздрив другові, що ця мила дівчина закохалася в Івана, а не в нього. Сказав тільки, що й досі холостякує.
Він цілий вечір думав про неї.
Вона одягала крашанки в ажурні льолі й думала про Івана.
Наступного дня зателефонував, запитав, як справи, де буде святкувати Великдень.
Сказала, збирається на Пасху до батьків.
Поклав слухавку. Висварив себе, що не те хотів сказати. А, може, ще не пора…
Поїхав на пекарню, щоб вибрати найкращу пасочку, великоднього баранця і найсмачнішого печива. Привітає Юлю зі святами. У неї ж тут нікого близького нема… крім нього…
Ольга ЧОРНА.
