У 108 років має унікальну пам’ять

Одна з найстаріших мешканок Тернопільщини з вражаючою точністю називає історичні дати, свідком яких була за життя. І так само добре пам’ятає дні народження онуків, правнуків і праправнуків. А ще дотримує всіх постів і щодня молиться Богу.

Напевно, мало вже залишилося в Україні людей, які народилися на початку минулого століття. До їх числа належить і наша землячка Василина Фінопенівна Воляніцька, якій цього року виповнилося 108 літ. Знайомі та сусіди називають стареньку надзвичайною людиною: не тільки через довге життя, а й за феноменальну пам’ять і знання. Як живе ця бабуся та що бачила за свій вік, кореспондент «Нашого ДНЯ» дізнавалася, побувавши у неї в гостях.

Мешкає старенька у невеликому селі Кривчиках на Збаражчині. Двері скромної хатини на пагорбі відчиняє літня жінка (як з’ясувалося, одна з доньок бабусі Василини) і привітно запрошує до господи. Дізнавшись про гостей, довгожителька виходить до нас, спершись на паличку. Бабуся Василина швидше відчуває, аніж бачить мою присутність. Не так давно вона втратила зір, і це найбільше дошкуляє старенькій.

– Мама з’явилася на світ у час Різдвяних свят, на Василя, – каже її старша донька Марія Євгенівна. – Тому її і назвали Василиною. Тут, у селі, вона народилася, і тут зістарилася. Останнім часом здоров’я мами погіршилося. Не бачить, погано чує. А ще кілька років тому дрова рубала. Якось приїхала рідня – бабці на подвір’ї нема. Виявилося, вона на городі, гичку рве. А от пам’ять досі має таку, що всі дивуються. Буває, ми забудемо, то вона нагадає.

Марія Євгенівна  зауважує, що у їхньому роду довгожителі – не рідкість. Матір бабусі Василини жила до 102 літ. Стільки ж відміряла доля її дідусеві, а прадіду – ще більше. Та й Марія вже відрахувала 81-у зиму, а її молодшій сестрі Ярині, котра живе по сусідству, цьогоріч – 78.

Старенька тим часом розпитує, хто ж то прийшов. Почувши відповідь, з якоюсь дитячою щирістю розповідає про себе. У думках бабусі Василини до найменших подробиць збереглися події власного життя, історія рідного села та околиць за ціле століття. Крізь її долю прокотилося кілька воєн. А ще – революція, колективізація, відбудова народного господарства, комуністичні п’ятирічки, перебудова і – незалежність України.

Кожен рік, прожитий Василиною Фенопенівною на землі — це як важливий рубікон, подолати який зможе далеко не кожен з нас. Мене дуже цікавило, що ж найчастіше згадує довгожителька, адже стільки подій пронеслось перед її очима за такий тривалий час. Звичайно, у жіночій пам’яті відклалось те, що принесло найбільше переживань, потрясінь у житті. Один зі спогадів стосується Першої світової війни. При в’їзді в село, у колишньому панському дворі, облаштували шпиталь і звозили туди поранених. Восьмирічна Василина зі старшою сестрою приносили їм молоко. Досі їй іноді сняться ті покалічені молоді хлопці, які знайшли спочинок у братській моглині на місцевому цвинтарі.

– Як вони плакали, – шелестить губами старенька. – Просили: добийте нас, хай не мучимось… Усе, дякувати Богу, пережила. І польську окупацію, і фашистів, і більшовиків. Бідували по-чорному. Ви би бачили, з чого моя мама хліб пекла – тепер такого і до губ не взяли б.

Трепетно береже стара Василина спогади про людей, які вже відійшли за межу вічності. Давно нема її чоловіка – Євгена Митрофановича. У 1941 році його забрали на війну. Свого чоловіка Василина так більше й не бачила — пропав він безвісти. Пережила і двох синів. Ще одного, Володимира, доля закинула аж у Москву – нині він полковник у відставці. Щодня телефонує до матері, а раз у рік обов’язково приїжджає в рідне село.

– Нелегко було мамі без чоловіка виховувати нас, – каже її донька Марія. – Сама сіяла, косила, молотила руками… Я найстраша була, то й мені довелося спробувати того важкого хліба. Тепер діти граються, а я мусила в тринадцять років на ніч коней повести пасти, щоб на ранок орати.

Весь свій вік, допоки була сила у руках, Василина трудилася на землі. Вона б і зараз взялась допомагати своїм по господарству, та сили вже не ті…

Рецептів довголіття у Василини Фінопенівни випитати не вдалось. Зрештою, їх у неї й немає. Вона все життя щиро вірила у Бога. Доки могла, ходила до церкви (а це в іншому кінці села). Суворого посту дотримувала, скільки себе пам’ятає. Особливо аскетичне меню – у середу та п’ятницю.

Люди, які знають бабусю Василину, дивуються її добротою і позитивною енергетикою. І це добро – у неї в очах. Вона ніколи не тримала зла на когось, хоча й переживала завжди за всіх рідних і близьких.

– Ніхто не скаже, скільки я ще буду, – зітхає довгожителька. – Уже скільки Бог дасть. Чи то я така грішна тримаюся, чи праведна, хто його зна… Але старалася нікого не образити, хто яку біду робив – не сварилася. А вже он чотири роки до церкви не ходжу. Не чую, як правлять, і не бачу, куди йти. І так сиджу вдома. Богу молюся.

Доки бачила, бабця Василина перечитувала Біблію. Ще і сторічною донька не раз заставала матір з книжкою в руках.

У день народження до старенької знову поспішали рідні – несли вечерю. Для родинної фотографії виходять надвір – усі разом у тісній хаті вже не вміщаються.

Має довгожителька дванадцять внуків, шістнадцять правнуків і восьмеро праправнуків. Вони пишаються своєю унікальною бабусею, а старенька щодня просить для них здоров’я і щасливої долі.

Антоніна БРИК.