Усмішки, радість, теплі обійми, щирі слова. Особлива атмосфера дійства. І сльози. Від пережитого, від почутого, від спогадів і дійсності.
«Тату, тебе ніколи не болітимуть ніжки, бо вони залізні…» Маленька дівчинка тулилася до свого татка на протезах, Героя російсько-української війни Назара Вікторовського. Який з перших днів повномасштабного вторгнення пішов захищати Україну. Назар дивом вижив після 19 годин перебування під завалами. Він – серед 11 лауреатів обласного конкурсу «Людина року – 2024», яких цьогоріч відзначали у Збаразькому замку.
Урочини розпочали з хвилини мовчання, вшановуючи пам’ять тих, хто віддав життя за свободу і незалежність рідної країни, за кожного з нас. Та з молитви – за Батьківщину, за рідне Тернопілля, за людей, які творять його історію. За нашу Перемогу, за такий бажаний мир в Україні.
Експертна комісія конкурсу, яку понад 10 останніх років очолює відомий меценат, заслужений працівник промисловості України, громадський діяч Олег Іванович Караванський, розглянула подання від колективів. І визначила найбільш достойних кандидатів на звання лауреатів «Людина року – 2024». Серед них – воїни, захисники, волонтери, медики, громадські діячі, аграрії, які щодня роблять внесок у нашу перемогу.
Олег Караванський, який сам був лауреатом конкурсу «Людина року – 2003», щиро привітав усіх присутніх:
«Ця відзначення найдостойніших – особливе. Адже серед нинішніх лауреатів – люди, які поклали на вівтар захисту України свій героїзм, здоров’я. Серед них є два воїни на протезах. Ми пишаємося і дякуємо їм, адже вони є взірцем незламності та нескореності для всього світу. І хоч затьмарює радість свята війна – жорстока, страшна, яка перекреслила мрії багатьох українців, віримо у нашу Перемогу, у сильну, незалежну і квітучу Україну. Дякую кожному з лауреатів, що своєю жертовністю, усім своїм життям наближаєте цей день. Кожен із вас вартує особливих слів, бо кожен з вас – особистість», – зауважив Олег Іванович.
Відповідно до рішення конкурсної комісії лауреатами «Людина року-2024» стали:
Бочан Любов Олегівна – завідувачка нейрореабілітаційним відділенням Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні, волонтерка;
Вікторовський Назар Михайлович – учасник російсько-української війни, інспектор служби «102» ГУНП у Тернопільській області;
Воронцова Тамара Олександрівна – доцент кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією Тернопільського національного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, голова Тернопільського осередку ГО «Медичний Майдан», волонтерка.
Говера Іван (Андрій) Ярославович – митрофорний протоієрей, синкел у справах мирян Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ;
Дубовий Олег Степанович – доброволець, учасник бойових дій, ветеран російсько-української війни з Чорткова;
Космина Іван Степановичу – радник чорківського міського голови, голова громадської організації людей з інвалідністю «Вікторія»;
Лі Людмила Федорівна – вдова Героя України полковника Сергія Лі з Кременеччини;
Маруняк-Гайдичук Олена Степанівна – співачка, бандуристка, членкиня товариства звʼязків з українцями за межами України «Україна – світ», волонтерка;
Мудра Олена Анатоліївна – голова благодійного фонду «Промінь сонця», просвітянка, журналістка, волонтерка;
Нагірний Андрій Ярославович – завідувач травматологічного відділення Чортківської центральної міської лікарні;
Самсоненко Олександр Феодосійович – директор ТОВ «Агро-Рось» з села Качанівка Тернопільського району, де вирощують у цей нелегкий час для України хліб, допомагають фронту власною продукцією, створюють нові робочі місця.
Гарне, добре слово про кожного знайшов ведучий імпрези, член Національної спілки письменників України Олег Герман. А також натхненниця цього конкурсу, заслужена журналістка України Галина Садовська.
На свято до Збаразького замку завітали цілими родинами. Було так тепло, зворушливо. Від людської щирості. Коли дружини наших мужніх воїнів обіймали їх. Коли матері пригортали вкотре, не соромлячись сліз, своїх дорослих, незламних синів.
До речі, у списку переможців одразу троє жителів Чорткова.
Андрій Нагірний, завідувач травматологічного відділення Чортківської центральної міської лікарні. З 23 серпня 2022 року він постійно виїжджає на фронт у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю. За плечима Андрія вже дев’ять ротацій у зону бойових дій, на передову. Цього разу Андрій на фронті також рятує життя наших захисників. Тож нагороду отримувала дружина Тетяна із сином.
Іван Космина. Родом із села Вільхівчик Гусятинської громади, зараз живе у Чорткові. Його ім’я добре знайоме в області та в Україні. У 2010 році Іван отримав важку травму хребта. «Спочатку, зізнається, – думав, що моє життя закінчилося. Але з часом зрозумів, що треба боротись. Важливо, коли людина з інвалідністю не сидить вдома, не замикається у чотирьох стінах, а працює, забезпечує себе і робить свій внесок в економіку держави».
Зараз Іван Космина – голова ГО «Вікторія», радник міського голови Чорткова з питань безбар’єрності. Попри травму, що змінила його життя понад десять років тому, не втратив жаги до активності: підкорює гори на інвалідному візку, водить мотоцикл, пише книги та надихає інших не здаватися. Він фокусує увагу на гострих соціальних проблемах, з якими зустрічаються люди з інвалідністю.
Олег Дубовий, ветеран з Чорткова. Під час важких боїв з російськими окупантами Олег втратив обидві ноги, коли в бліндаж влучив танковий снаряд. З-під завалів його витягнув земляк і побратим Руслан, який у дуже непростій ситуації зумів накласти турнікети.
Олег пригадує, як побратими два з половиною кілометри несли його на ношах до безпечного місця. Зізнається, думав, що не виживе. Передав дружині весільну обручку.
Та Наталя рятувала чоловіка своєю любов’ю. Ту обручку, брудну, в болоті, дружина витерла і повернула чоловікові назад на палець. «Я молила Бога тільки, щоб Олег був живий. А на ноги я його поставлю. Я пообіцяла чоловікові гарні протези, найкращі, тому що він дуже хоче вести повноцінний спосіб життя. Він не з тих, щоб сидіти, лежати з пультом біля телевізора, чи за комп’ютером. Я щодня захоплююся його силою і витривалістю, щирістю та добрим серденьком”, – каже Наталія Дубова.
Олег не просто навчився ходити на протезах. А й відкрив власну справу, займається спортом. Каже, хотів би побажати хлопцям, які отримали важкі поранення ніколи не падати духом, бо надія є завжди.
Особливі емоції у присутніх викликала розповідь про Назара Вікторовського. Не маючи ніякого військового досвіду, він з перших днів повномасштабного вторгнення росії пішов добровольцем на фронт. Після одного з ворожих обстрілів на Донеччині опинився під бетонним перекриттям. Назар дивом вижив після 19 годин перебування під завалами. Далі були численні операції, Назар втратив обидві кінцівки – їх довелося ампутувати.
Зараз Назар працює у поліції Тернопільщини інспектором служби 102 і надає допомогу тим, хто її потребує. За словами матері Назара, Ганни Вікторовської, важливо, що після того, як її син втратив обидві кінцівки, він не замкнувся в чотирьох стінах, а його підтримали та допомогли працевлаштуватися в поліцію. А ще було дуже зворушливо бачити, як свого тата Героя обіймала маленька донечка.
Взагалі, того дня у Збаразькому замку панувала справжня доброта, бажання любити і захищати. Тому що кожен з лауреатів є достойною людиною. І ми обов’язково про це розкажемо у наступних публікаціях.
P.S. Нагадаємо, конкурс «Людина року» заснований у 2001 році спортивно-мистецьким і духовним центром «Моя Україна» та редакцією газети «Вільне життя». За цей час його лауреатами стало майже 300 кращих людей нашого краю.
Зіна КУШНІРУК.
Фото Ярослава СТАРЕПРАВО, Миколи ШОТА та з архіву Андрія НАГОРНОГО.
