Усі, кого хоча б раз у житті зраджували, ніколи більше не повірять заспокійливим словам, бо аналізуватимуть конкретні вчинки. Лише дурня можна «розводити» до безкінечності, обіцяючи одне, говорячи інше, а роблячи зовсім третє.
У цьому контексті дуже образливо, що впродовж двох десятиліть вітчизняна влада завжди мала українців за дурнів. І тоді, у 90-х роках минулого століття, коли на руїнах совітської імперії навколішки плазувала перед «старшим братом», і нині, коли за спинами народу здає на поталу ворогу національні інтереси.
Як не прикро, але вже вкотре доводиться констатувати, що політикам з нікчемного минулого знову вдалося зупинити рух України до кращого майбутнього. України як єдиної та неподільної держави, а не розшматованої території у центрі Європи.
Вже сьогодні за українським кордоном фактично опинився Крим. За невтішними прогнозами експертів, вже завтра така ж доля може спіткати чи не всі південно-східні області країни.
А, якщо і надалі наша влада «не піддаватиметься на провокації», триколор на київському Майдані – справа лише часу.
Невеселі перспективи, чи не так? Тож, не доведи, Господи, щоб хоча одне з цих пророцтв справдилося. Але, для цього, треба діяти. Якщо не на випередження, то, принаймні, не з тритижневим запізненням.
Натомість, що ж нині чують українці від новоявлених вождів нації та спутаних партійними квотами міністрів? Може, заклики до боротьби з окупантами чи оголошення великої вітчизняної війни?
На жаль, наші вуха ріжуть заяви політиків зовсім протилежного змісту. Мовляв, «попередники» розграбували країну і роззброїли армію, літаки не літають, кораблі не плавають, єдиний підводний човен ніяк не може потонути, а тактичні ракети чомусь збивають мирні авіалайнери або потрапляють у житлові будинки.
– Ми не маємо чим захищатися, – оголошують на увесь світ і виконувач обов’язки глави держави, і прем’єр-міністр, і очільники силових відомств замість того, щоб хоч морально підтримати патріотичний порив нації. Я не особливо розбираюся у військовій термінології, проте, якщо зовнішній агресор планомірно захоплює територію, то оцінку діям державних мужів треба давати за законами воєнного часу. Тому вважаю що Турчинов, Яценюк, Тенюх та іже з ними самоусунулися від виконання своїх прямих конституційних обов’язків щодо захисту національних інтересів і поводять себе, як звичайні дезертири та панікери. За це під час будь-якої війни у будь-якій країні покарання одне і те ж.
Більше того, навіть дута готовність очільника кабміну отримати «кулю в лоб» жодним чином ніколи не виправдає тих жертв, які можуть бути вже нині, коли напівбоса і напівголодна армія добровольців буде змушена спочатку атакувати вже захоплені «марсіянами» українські рубежі, щоб потім героїчно обороняти їх від тих же зелених прибульців, але вже з шевронами російського війська.
Півмісяця і навіть більше головнокомандувач не спромігся на адекватні дії окупантам, залишивши напризволяще тисячі українських вояків у заблокованих військових частинах, зрадивши сотні тисяч українців півострова, які до останнього сподівалися на підтримку «нової влади». Ще з кінця лютого міністр оборони та генеральний штаб ігнорували дані розвідки, заклики військових спеціалістів і стратегів, звернення бойових офіцерів у новій гарячій точці на мапі світу. Ні голова верховної ради України чи повноправна депутатська група, ні керівник кабміну чи будь хто з уповноважених від цього відомства так і не спромоглися «ощасливити» своєю присутністю на той час ще легітимний парламент Криму у самому зародку інспірованого ззовні бунту і зокрема тоді, коли тримав кругову оборону чи не єдиний на півострові реальний форпост проти сепаратизму – кримські татари.
Брюссель та Вашингтон, Нью-Йорк та столиці інших країн ЄС… Мільярдні кредити, які треба буде віддавати, щирі співчуття та «глибока стурбованість», які не захистять жодного українського вояка від пострілів, залпів чи бомб окупантів. Щоправда, ще є так звані економічні санкції. Проте, складається враження, що поки путінська Росія збанкрутує, усі українські військові на території тепер вже «самовизначеного» Криму будуть оголошені бандформуваннями з усіма наслідками, які з цього випливають.
Так, сьогодні, як ніколи раніше, Україна потребує всебічної допомоги, у тому числі і військової. Про це треба говорити на всіх рівнях і у повен голос, цього слід вимагати передусім від гарантів нашої територіальної цілісності – США і Великобританії. Але це не означає, що ми повинні рити окопи на власних городах і сидіти в них, чекаючи американських танків чи винищувачів. Ми повинні боронити свою країну і тоді нас підтримають, ми зобов’язанні бути хоробрими, і тоді зрозуміють, за що боремося. Зрештою, ми мусимо розраховувати на себе і тоді зможемо врятувати увесь світ.
Я не закликаю до братовбивства, проте я не можу зрозуміти, чому до гідної відсічі окупантам не закликає наша влада. Адже тільки адекватна протидія намірам розв’язати війну може забезпечити мир. А зараз ми навіть не відступаємо перед натиском ворога, бо, насправді, відступати нікуди. Українські генерали, керовані далекими від військової науки політиками, тупо здають без бою все нові і нові території, залишаючи у заручниках мільйони українців.
Боляче, сумно і навіть бридко спостерігати за черговою зрадою політичних номенклатурників, бо ще не стерлися у пам’яті зовсім інші кадри відеохроніки, відзняті операторами на столичній вулиці Інститутській.
У кінці лютого там також вирішувалася доля України і йшла справжня війна на знищення. Лунали постріли снайперів, але ніхто й не думав залишати на полі бою своїх побратимів. Нерідко їх виносили з-під обстрілу ціною власного життя.
Нині ж усе по-іншому. Не гримлять вибухи, а у людей методично вбивають ген відвойованої гідності. Не рвуться снаряди, а є полонені ворогом. Буцімто, за словами влади, немає війни, а гинуть вояки, втрачаємо Україну.
Олег ГРУШКОВИК.
