– Мамо, як ви думаєте, чи варта ця дівчина мого сина? – запитала невисока ставна пані вже немолоду жінку з сивими кучерями над чолом.
– Як тобі сказати, – задумливо мовила старша. – Вродлива вона, граційна. У неї велике майбутнє. Он як гасає на своєму білогривому коні. Тільки родина в неї бідненька, не нашого кола люди.
Так розмовляли поважні пані, сидячи на трибуні іподрому і спостерігаючи за спортсменкою, яка віртуозно гарцювала на коні. А за кілька хвилин дівчина вже була біля жінок і дзвінким голосом випитувала: «Подобається вам, Клавдіє Миронівно, мій білогривий друг? Ми покладаємо на нього великі надії».
– Коник – молодець. Але в цьому і твоя велика заслуга, Ельвіро, – похвалила дівчину, обнявши її, молодша з жінок. – Думаю, «золото» буде твоїм. Скоро повернеться Віталій. Він страшенно ревнує, адже навколо тебе чи, може, твоєї кар’єри крутиться багато прихильників.
– Хай крутяться, у нас із Віталієм довічний контракт, – засміялася дівчина. Старша жінка слухала розмову своєї доньки з майбутньою невісткою, а сама згадувала, як її Клавдія вперше закохалася у військового. Чи було те кохання взаємним? Напевне, ні, бо як міг одружений, як потім з’ясувалося, чоловік покохати наївне дівчисько. Адже сьогодні він тут, завтра там… Тоді її материнські передчуття справдилися. Одного вечора Клава прибігла додому в розпачі, заплакана. «Я ж йому вірила, мамо, – ридала на плечі у найріднішої людини. – Хіба так буває?»
– У житті все буває. Ти ж дуже молода, багато чого не розумієш…
А невдовзі з’ясувалося, що Клава вагітна.
– Дитино моя, що ж ти наробила?! – сплеснула тоді руками Раїса Іванівна. – Сором який, поговір піде… В нашому роду ніколи такого не було.
Вирішили відправити Клаву до тітки, подалі від того сорому. Там тітка познайомила племінницю з хорошим хлопцем, за якого та вийшла заміж, народила сина і вже з сім’єю повернулася до рідного дому. Та материнське серце і досі щемить.
А тепер ще ці зустрічі Віталія з Ельвірою… Вони її теж не тішать. Хоч Ельвіра і з бідної родини, але дівчина цілеспрямована, порядна. Її ж онук, хай і рідна кровинка, але ненадійний хлопчисько, вітрогон, живе на батьківські гроші, постійно пропадає у якихось відрядженнях. Ельвіра його не надто цікавить – це Раїса Іванівна добре розуміє. Віталія приваблює її велике спортивне майбутнє, кар’єра. Можливо, гроші, які появляться від Ельвіриних перемог. Чи не вийде з цієї історії щось подібне, як у її Клавдії? І мудра жінка вирішила відверто поговорити з Ельвірою. Невдовзі трапилася слушна нагода. На змаганнях дівчина виступила найкраще, та перемога чомусь дісталася її суперниці.
– Не плач, моя ластівко, – заспокоювала Ельвіру Раїса Іванівна. – У житті все буває. Не раз доводиться падати. Та все це потрібно правильно сприймати.
Інколи ми падаємо для того, щоб потім злетіти ще вище. У тебе ж все попереду. І в спорті, і в коханні. У житті все непросто. Віталій – мій онук, але я не бачу у нього, на жаль, жодної позитивної риси справжнього чоловіка. Невже ти цього не помітила, зустрічаючись з ним?
– До речі, щось довго його немає, – мовби не чула її Ельвіра. – Може, хоч Віталій мене чимось потішить, бо всі неначе змовилися проти мене.
– Чим він тебе може потішити? – подумала Раїса Іванівна, бо серце відчувало: щось її онук таки утне. І ці передчуття вже вкотре справдилися, бо того ж дня Віталій відразу з порога повідомив, що у нього буде син. Така новина приголомшила всіх, адже йшлося не про Ельвіру. А її, дівчину, яка його так любила, так вірила йому, на останньому побаченні вколов у самісіньке серце.
– Ти ж так і не виграла «золото», то які в нас з тобою можуть бути перспективи? – мовив холодно.
…Тож, коли Ельвіру запросили виступати за іншу країну, вона, не роздумуючи, погодилася, бо хотіла якнайшвидше забути Віталія. Там дівчина здобула і найвищу спортивну, і найбільшу особисту перемоги. Зустріла щире кохання, створила сім’ю. У них з чоловіком спільні проекти, сподівання і донечка Вікторія, яку назвала на честь своєї перемоги над складними життєвими обставинами. А ще Ельвіра часто згадує добрими словами Раїсу Іванівну, тепер уже чужу їй жінку, яка могла колись стати по чоловікові бабусею. Таки правду вона казала, що інколи ми падаємо для того, аби злетіти вище. Тож не варто ніколи зневірюватися у завтрашньому дні.
Оксана КИШКАНЮК,
с.Слобідка Заліщицького району.
