Так, принаймні, свій фольклорний гурт називають літні учасниці цього унікального колективу. Найстаршій «кумасеньці» уже 77 років!
У селі Кривче на Борщівщині відроджують автентичні пісні та старовинні звичаї. А створила фольклорний ансамбль «Веселі кумасеньки» директор будинку культури Марія Гуска.
– Родом я сама з Гермаківки, – каже жінка. – Уже в дитинстві співала у дитячому хорі «Пролісок». Взагалі, уся наша сім’я була дуже співуча. Особливо багато старих українських пісень знав батько. Він помер так раптово, і мені досі жаль, що я багато чого від нього не перейняла, не записала. Ця думка не давала спокою – про те, як загублюємо ми рідкісні перлини української культури. Тому й виникла ідея створити фольклорний ансамбль «Веселі кумасеньки». Разом з молодшими учасницями, запросили у колектив старших жіночок. Збираємося, вишиваємо, веселимося, плачемо. Бо у кожній народній пісні – душа України, її історія, щаслива і сумна доля багатьох поколінь.
Найстарша учасниця гурту 77-річна Степанія Вінтоняк зауважує, що колись усі співали: і діти, й старі. Коли після тяжкої праці жінки у полі на обід сідали, чи молодь на вечорниці збиралася.
– А зараз страшний час – війна, – каже пані Степанія, – не до співу. Але все одно пісня нас кличе. Багато чого у давніх піснях нагадує нинішні тривожні події в Україні. Є немало патріотичних творів, які варто знати молоді. Тож ми дуже вдячні нашій Марійці Юріївні, що вона нас заохочує. Та й навіть, коли співаю, забуваю про свої літа.
Разом із пані Степанією спішать на репетиції трошки молодші Ганна Павлишин, Марія Меляник, Марія Бугера, Ганна Яловега-Ковалюк. Жартома жінки називають себе ансамблем забутої пісні.
У Кривче я поїхала разом з ведучою «Сільського календаря» на TV-4 Галиною Мацейків. Того дня «Веселі кумасеньки» відтворювали сюжет Андріївських вечорниць, старовинні колядки, різдвяні віншування. Свої мелодії вплітали і «Троїсті музики», а саме: два Івани – Бондарук та Бойко і два Василі – Стефанків та Андрійчук. Цих чоловіків зібрала разом також Марія Гуска. Колись грали вони по весіллях. Дехто вже й музичні інструменти зберігав як раритет. Зате тепер звучать вони знову любов’ю і тугою, бентежною радістю чи смутком. Взагалі, при будинку культури діє сім різних художніх колективів – від найменшеньких діток. Є і фольклорно-танцювальний ансамбль «Намисто». Його учасники, знову ж таки за підказками, спогадами старших людей відтворили 12 українських народних танців.
Вони збираються у холодному будинку культури. Такому холодному, що зимовий день надворі, коли виглянуло сонечко, здається теплішим. Що ж, культура в Україні завжди фінансувалася за залишковим принципом. Так, чиновники уміють відкривати різні унікальні свята, до яких ні душею, ні коштами не причетні, як, наприклад, той же борщівський «Цвіт вишиванки». Але якби не такі аматори, ентузіасти, яких ми зустріли і в Кривчому, цих свят і не було б. Вони бережуть не тільки пісню. Холодний будинок культури того дня розцвів унікальними вишиванками. Багато хто з учасників був одягнений у сорочки, вимережані ще прабабусиними руками. Кожне село на Борщівщині має свою вишивку. У Кривчому – більше різнобарв’я, Кудринці полюбляють фіолетовий колір, Шупарка – червоний з чорним, Стрілківці викладають на полотно неймовірної краси ружі.
– Тому й збираємося, вчимося від старших, переймаємо, щоб продовжити гарні кривчанські традиції і сільських вечорниць, і вишивання: чи то крученкою, чи колодкою, хрестиком, стеленкою або «метеним», – каже учителька математики Мар’яна Бойчук.
У Кривчому ми зустріли ще одну небайдужу до рідного краю, усього українського жінку – завідуючу бібліотекою Надію Стефанків. Була на Майдані, зібрала немало літератури про Революцію гідності. Коли зараз у бібліотеці холодно, іде з книгами, свіжою пресою сама у домівки до людей. Працює пані Надія у бібліотеці уже 39 років. Зібрала чимало легенд про рідний край, своє село.
– Кривче відоме за назвою Оплакана з 1650 року, – каже пані Надія. – Та коли татари напали на село, вони все доросле населення вибили, заховалися лише двоє – швець і кравець. Швець пішов в один бік і там згодом виріс Сапогів. А кравець в інший і заснував Кривче. А Оплакана? Там залишилося лише згарище, люди жалкували за своїми родинами і вишивали чорні сорочки. Коли ж відродилося поселення Кривче, завирувало нове життя, тоді з’явилися різнокольорові барви у вишитті.
Надія Василівна і сама має у власній колекції 8 сорочок. Найулюбленіша та, яку подарувала свекруха. Тож на конкурсі «У Борщівському краї цвітуть вишиванки» робить свою міні-виставку.
Чула цього дня від старших жителів Кривче і таке: прикро, мовляв, що на палаци гроші є, а на культуру – нема. Як і роботи у селі. Тому виїжджає молодь на заробітки у чужі краї. Згадують тут добрим словом колишнього голову колгоспу Богдана Федорчука. За тих часів збудували школу, працювали різні цехи: швейний, паркетний, взуттєвий, навіть ґудзики виробляли. Люди мали заробіток на фермі, у кар’єрі. Хоча і нині Кривче має усі шанси стати туристичною перлиною Тернопілля, адже саме тут є відома печера Кришталева.
А поки що ступають засніженим селом різдвяні свята. Невтомна Марія Гуска кличе хлопців і дівчат водити Маланку. За зібрані кошти хочуть й костюми оновити, і ремонт у будинку культури хоч трохи зробити. Дзвенить над селом давня українська коляда…
Зіна КУШНІРУК
