Треба мати в душі багато доброти й світла, щоб творити дитячу поезію. Відома українська письменниця Ірина ДЕМ’ЯНОВА через Слово знаходить чарівний ключик до дитячих сердець. Її вірші – теплі та милі. Книжечки – цікаві й барвисті. У них, крім віршів і оповідок, загадки, казочки-підказочки, швидкомовки, небилички, забавлянки тощо. А в «дорослій» Ірининій поезії та прозі – радість, ніжність, тихий смуток, спогади, мудрість…
– Ірино, ваші вірші, мов сонечка. Схожі на дитячу радість. А які солодкі потішки-колисанки… Стільки всього на вибір маленьким читайликам та їхнім батькам. Кажуть, з дитячих мрій виростають поети. Так воно є?
– У мене навіть не із мрій, а з бабциних забавлянок-примовлянок, дідуневих оповідок, татового щирого захоплення творчістю Івана Франка. До чотирьох років я знала напам’ять і «Плакала киця на кухні», і «Невисоко мудруй, але твердо держись», і «У долині село лежить…» та інші.
Тато тримав кравецьку школу, то ставив мене на стільчик перед учнями, і я декламувала. Згодом, як тато помер, бігала в степ і там уголос, бо ж ніхто не чув, імпровізувала: наговорювала чи виспівувала все, що відчувала, й безмірно тішилася, бо виходило складно, в риму, непросто, як в усіх. То аж до першого класу було моїм секретом. А в школі приголомшив мене концерт до роковин Тараса Шевченка, де вперше почула уривок із «Гайдамаків» і це так вразило, що нестямилась як підвелася зі стільця й простояла все дійство… Я запоєм читала все, що траплялось. Думаю, книги сформували характер і відчуття слова.
– Діти слухають, читають, вчать ваші вірші. А чого вчитесь від дітей ви?
– Щирості, емоційності, радісного світовідчуття. Мої вірші здебільшого дотепні. Я не моралізую, а намагаюся викликати емоцію, розмисли дитини, щоб вона провідчула, прожила ситуацію, сама зробила певні висновки.
– «Оті гуси, що пасла, не брали мене на крилята… І глибокий мій жаль був глибкішим брикульських криниць. Я не знаю, котра ще дитина так хтіла до тата!..» Коли читала цей вірш, на очах були сльози. Він написаний з дитячого болю? Мабуть, з того, що не минає…
– Вважаю, що втрата рідних, а тато помер, коли мені ішов п’ятий рік, витончує душу. Я розуміла, що спонукає дорослих чинити саме так, жаліла їх, начебто не я дитина, а вони чомусь не тямлять очевидного. Змалку і донині основним критерієм стосунків є означення – справедливо чи несправедливо. Все інше – похідне. Дітей зараз так запопадливо оберігають від трагічних проявів буття! Забрали зі шкільних програм твори Марка Вовчка, Архипа Тесленка, Михайла Коцюбинського та інших письменників, які писали про безрадісне дитинство, сирітство тощо. Але з чого в маленькому серденьку зародяться милосердя та співчуття? У цьому споживацькому світі лише література, малярство, музика, інші види мистецтва здатні облагородити людину, вигранити її душу. Особливо – СЛОВО.
– Ви зворушливо пишете про село. На жаль, багато хто може повертатися в свої села, на свої хутори лише подумки. Бо відлетіли у вирій стежки-дороги, а на місці хатів – хатниська або зоране поле. І лише художники, письменники та поети можуть спинити те, що стало вчорашнім днем…
– У родинному селі я прожила лише шість років, але пам’ятаю говірку, окремі ситуації, колоритні постаті односельців… І сюжети моїх оповідок здебільшого почерпнуті звідтам, і деякі вірші теж. Зараз чомусь дитинство згадується опукліше, виразніше, ніж інші періоди прожитого.
– Що найцікавіше ви відкрили для себе як краєзнавець?
– Краєзнавство – моя неперебутна любов. А рідна Тернопільщина не перестає захоплювати й подивовувати. Таке переплетіння історичних подій і доль! Таке розмаїття природи! Ніякий край не зрівняється. І невичерпна скарбниця досліджуваного. Я б у кожному класі вивісила на чільному місці слоган: «Люби і знай свій рідний край!», бо з цього починається любов до Батьківщини, так ненав’язливо плекається патріотизм.
– Творити, писати – це жити з вічним щемом в серці. Бо талант – це Дар Божий. Ірино, ви є обраницею Слова. Щасливі?..
– Мабуть. Щастя має багато проявів. Я не зраджую літературі, слово не покидає мене, хоч я цілковито усвідомлюю, що як той дар прийшов, так зненацька може й покинути. Варто лише злукавити… Я хотіла б, щоб воно звучало набатно в годину лиха й іскрометно в годину втіхи! Мені даровано тихий голос… Добре, що його почули. Дякую долі за це.
Ольга ЧОРНА.
Татоньку!
Оті гуси, що пасла, не брали мене на крилята…
І глибокий мій жаль був глибкішим брикульських криниць.
Я не знаю, котра ще дитина так хтіла до тата!
Не на цвинтар ішла, сповідалась тобі горілиць.
Бо так певна була, що ти тужиш за мною на небі.
Тобі зимно й самотньо, а Ілю не любить ніхто…
Татку, татоньку мій, вже ніхто й не любив після тебе!
Лиш би так не разили душі, лиш би так не разили – і то…
Щоб пізнати тебе – я збирала усе по крихтині,
Бо ж нічого ніде, крім кількох фотографій, нема.
Хоч би лист із тюрми, хоч би річ, хоч би що з одежини!
Ой, ревниво твій слід замела та нещадна зима.
Залишилася – я. Гиля, гусоньки, в небо. Та ж гиля!
І хоч я не Телесик, вас Бог не скарає за те.
Твої лагідні руки мене у сукеночці білій
До люстерка підносять: «Чиє ж то дитя золоте?!»
А чиє ж то дитя? Хто б так щиро утішився мною?
Не живу, як живеться. Надсаджую серце щораз.
Ти привчив до любові! Якою б то я ворожбою
За світами-віками уздріла поєднаних нас!
* * *
Скину літа, як одежу з плеча, начувайся!
Голос із слухавки глухо, як із позасвіття…
Ніжно і гостро, і клейко брунькується віття –
знову весна несподівано розпочалася.
Розповилася з пелюшок надії: а може?..
Ймення твоє в мені терпко і хмільно таїться.
Вкласти б долоню в причаєну теплу правицю,
йти собі так, не зважаючи на перехожих…
Я ще не знаю, як провесінь ця відізветься.
Знати не хочу! Хай буде, що буде – спасибі!
Знов уподібнююсь бруньці, і птасі, і рибі…
Не захлинися…
Не стримаю повені серця…
Лютий
День, як сміх, а ялинонька віти
простягає тужливо навстрІч –
заквітчав, як на глум, білоцвітом
любку той, що весь із протиріч.
То закутає сніговицею,
То скує кришталем без жалю…
Він інакше не вміє, ялице,
проказати жагуче «люблю».
І сховає від тебе обличчя,
і знетямлено стисне плече,
як гіркуча скупа чоловіча
горде серце сльоза пропече.
Щедрий Бровко
Ой, біда вороні,
лихо каркароні!
Вчора снігом замело
ліс і поле, і село.
І ніде ні кришечки!
А ворона нищечком –
хап! – сухар у Бровка.
Бач, і хитра й ловка!
Зараз Бровко загарчить –
з неї пір’я полетить,
бо розтріпану, кульгаву
вмить піймає для забави!
Та у Бровка добрі очі:
– Їж, коли така охоча!
І ворона осміліла –
ще один сухар вхопила.
Невтямки
Чом ця пташка невеличка
називається синичка?
Гляньте, та ж вона нітрошки
не подібна до волошки;
не така, як сині стрічки,
що сестра вплела в косички;
ні як сливи, ні як річка,
ні як очі у Марічки…
Невтямки малому Грицю:
– Що ж там синього в синиці?!
Вже вербичка квітне
На осоння вибіг
первоцвіт-хлопчисько.
Мама миє шиби –
жмуриться від блиску.
Золотіють ранки,
синім дзвоном – небо!
У дівчат – веснянки…
Чи ж вони їм треба?!
Вже вербичка квітне,
вже летять лелеки,
вже весна привітна
бродить недалеко!
Ірина ДЕМ’ЯНОВА.
ВІЗИТКА
Ірина ДЕМ’ЯНОВА народилася у селі Нова Брикуля на Теребовлянщині. Письменниця, краєзнавиця, редакторка. Пише вірші та прозу. У творчому доробку – публіцистичні та літературознавчі статті, історико-краєзнавчі розвідки, сценарії телефільмів «Небо любові» і «Я відшукаю папороті цвіт». Організувала й очолювала літературно-мистецьку студію «Восьма нота» при Тернопільській обласній бібліотеці для дітей.
Керівник, науковий редактор редакції енциклопедичного довідника «Тернопільщина». Зараз на творчій роботі.
Видані книги: «Допоки день», «Увійти двічі», «Дві зорі на овиді», «Ловитва вітру» (спільно з Іваном Потієм), «Л…», «Мандолінова оркестра», «Комарики-дзюбрики», «Плин», «Забавлянка», «Чи втікав би з річки рак?», «Кого півник розбудив», «Цікавий зоосад», «Вервиця», «Все навколо – веселкове», «Слон, слониха, слоненя», «Ната і добрий ранок», «Дивовижа з дивовиж», «Знайкова абетка». Авторка ідеї та укладачка серії книг: «Українські письменники – дітям», «Всі празники – в гості».
Окремі твори перекладено есперанто, італійською мовою. Низку віршів покладено на музику.
Із 2001 року – у Національній спілці журналістів України, з 2005-го – у Національній спілці письменників України. Лауреатка премії імені Іванни Блажкевич.
Живе у Тернополі.
