Вілла для коханки

Вілла для коханки

Валентина дістала з поштового ящика пухкий конверт. Листи переважно надсилали чоловікові, тому спершу й не глянула, кому саме адресоване послання. Потім додивилася: лист – для неї. Прізвище відправника – незнайоме.

У цупкому конверті були фотографії і аркуш паперу з кількома надрукованими рядками. Почала розглядати фото. Чепурний двоповерховий будинок білого кольору. Біла огорожа. На кількох фото – незнайома жінка. Молода, вродлива. А тут… Що тут робить Роман? Чоловік Валентини стоїть на подвір’ї.  Біля воріт – його автівка. На одному фото добре видно назву вулиці і номер будинку.

Лист пояснив усе. «Це – вілла коханки вашого чоловіка – Сніжани. «Хатинка» – його подарунок. Коханка живе у місті…»

– Сніжана, – мовила вголос Валентина. – У Сніжани вілла сніжно-біла… А якою їй ще бути?

…Трикімнатна квартира Валентини з Романом на першому поверсі. Доньці з зятем купили помешкання в столиці. Валентина не була в захопленні від першого поверху. Їй хотілося мати власний невеличкий будинок. Білого кольору. З білою огорожою, біля якої квітнутимуть білі троянди. Не раз говорила про свою мрію чоловікові. Та й знайомі дивувалися: чому досі Валентина з Романом живуть у багатоповерхівці. Адже можуть дозволити собі щось набато ліпше, нове.

– Пізніше щось придумаємо, – обіцяв Роман дружині. – Зрештою, у нас дача є.

Роман часто не бував удома. В сусідній області був філіал від будівельної організації, де працював. Їздив туди у справах, оскільки був майже правою рукою шефа. Там нерідко залишався на ніч. Інколи затримувався на два-три дні.

Валентина не дорікала чоловікові. А він виділяв їй щомісяця певну суму. Вона й не знає, скільки насправді отримує Роман. Коли цікавилася, віджартовувався: претензій до зарплати не має…

– Ти збудував мою мрію для іншої жінки, – сумно мовила Валентина, дивлячись на фото, де Роман щасливо усміхається на подвір’ї Сніжаниної вілли.

Валентина не знала, як розповісти про батькові любовні походеньки доньці. І як далі жити з чоловіком? Зробити вигляд, що нічого не трапилось? Влаштувати бучу і вигнати? Як це сприймуть її старенькі батьки?

Коли Валентина у дев’ятнадцять років заявила, що хоче вийти заміж за Романа, мама просила не поспішати, немов щось відчувала. Але хіба в такому віці хтось слухає батьків? Кохання було таке безмежне, світле, щасливе…

У двадцять народила Лілю. У сорок чотири віддала доньку заміж. Що робити тепер, у сорок сім? У доньки своє життя. У Романа, виявляється, також. Добре, що хоч робота подобається: зі студентами, майбутніми дизайнерами, завжди цікаво.

Валентина розглядала себе у дзеркалі. Виглядає привабливо. Одягається зі смаком. Носить взуття на підборах. І господиня з неї непогана. А що ж не так?

…Нікому не розповіла своєї таємниці. Хоча, можливо, її знають. Лише вона була останньою у черзі, кому невідомий «доброзичливець» відкрив правду.

Їй кортіло побачити Сніжану. І її віллу. Що скаже при зустрічі? Ще не знає. Придумає на місці…

…Серед тижня попросила вихідний. Директор не заперечував. «Певно, він все знає», – подумала і відчула, як червоніє від сорому.

– Прихворіли, Валентино Степанівно? – запитав, дивлячись на її збентежений вигляд і червоне обличчя.

– Так…

– Виздоровлюйте.

…Наступного дня подалася в сусідній обласний центр. Роман вдома не ночував. Тож не потрібно було нічого пояснювати.

На автовокзалі підійшла до вільного таксі. Назвала адресу.

– Майже приміська зона, – мовив водій і увімкнув лічильника. – А номер будинку який?

Біля Сніжаниної вілли побачила Романову автівку. Діставав якісь пакунки. З подвір’я вибігло дівча років шести-семи.

– Зупиніться! – майже крикнула до таксиста.

– Вам трішки далі, – сказав, різко натиснувши на гальма.

– Я знаю, я…

– Вам погано?

– Ні… Так…

Відкрила двері.

– Тато! Тато! – радісно підстрибувала дівчинка.

Роман поставив пакунки на землю, підхопив малу на руки і підкинув до неба. До них йшла молода жінка. Сніжана.

На щастя, задзвонила мобілка.

– Доброго дня, – відповіла Валентина. – Так, так, добре. Дякую. Я зателефоную.

– Мусимо повертатися, – сказала таксистові. – Я забула про зустріч. Мене чекають…

Насправді, це дзвонила кравчиня. Перенесла примірку на інший день.

– То ви їхали до Сніжани?

– А ви її знаєте?

– У паралельних класах вчилися.

– А ми… познайомилися колись. Хотіла побачити. І ось… А чому її будинок називають віллою?

– Певно тому, що все в білих кольорах. Люди їздять на заробітки в італії, іспанії, португалії, а там люблять світлі будинки. От і нарік хтось Сніжанину хату віллою.

– Це була її донька?

– Ага. Здається, в перший клас піде. Чи вже пішла. Пощастило Сніжані. Обкрутила багатого дядька, дитину від нього народила. Хату допоміг закінчити. Будову її батьки почали. Фундамент роками стояв. А потім раз – і готово. А куди ми їдемо?

– На автовокзал…

…Уночі вона прокидалася від неспокійних, рваних снів. Думки летіли в чуже місто. І боліла образа. Скільки років Роман живе на дві сім’ї? А ще – він украв її мрію і подарував іншій жінці.

…Валентина нарешті зважилась на розмову з чоловіком. Прийнявши перед цим заспокійливе. Роман слухав мовчки.

– Найкращий вихід – розлучення, – мовила на завершення.

– Сніжана серйозно хвора, – чужим, охриплим голосом сказав Роман. – І якщо… Сніжанині батьки попередили, що… дитина їм не потрібна. Може… доньку до нас забрати?

Валентина пішла за новою дозою заспокійливого…

Автор

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *