Чистий і крихкий ранок із прозорим відблиском примерзлого снігу ніби передбачав якусь надію. Хоча тоді все було, як завжди. Дороги, машини, люди… Хотілося ж чогось прекрасного. І нарешті…
Дивно, але ти мені сподобався одразу. Мріяла про смаглявого красеня, а потонула в очах скромного русявого хлопчини. Відтоді минув рік…
Здалеку помічаю вогник усмішки, що призначається лише мені. Я – відповідаю взаємністю. Та це буває так, коли ми з тобою наодинці. А на вулиці я знову стаю частиною всієї метушні, ловлю погляди чоловіків. Ти ревнуєш. Даремно. Між ними нема твоїх очей. Ще ти читаєш мої думки. Чи мені просто так здається? Це мене напружує. Зізнайся, ти теж мене боїшся. Бо я втілення твоїх потаємних мрій про щось заборонене й цікаве.
Згадую, як ти запропонував мені руку і серце. Я все перевела на жарт… А сьогодні стає зовсім не до сміху… Ось ми йдемо назустріч одне одному. Серце бринить, як струна. І плаче… Від чогось незрозумілого. Може, тому що я ніколи нікому не хотіла довіряти?
А сніг падає і падає. Замітає сліди. До весни, до тепла. До тебе…
