Шибайголова. Зірвиголова. Красунчик… Як тільки не називали Віталика в селі! Син агронома і медички. Одинак. Бажаний кавалер для кожної дівчини. З наукою Віталик не дружив. Батько не раз брався за пасок, аби синові вставити мізки. Матір ставала на захист.
Однокласниці не долюблювали хлопця. Даремно, що гарний і багатий. За кіски шарпав. Книжки ховав. Зверхньо споглядав на тих, чиї матері в ланці спину гнули, чи на фермі працювали.
…Софійка не хотіла залишати містечко. Тут друзі, школа, улюблений кінотеатр. Але вона з матір’ю змушена перебратися до бабусі в село. У батька скоро буде нова сім’я. Мама збирала речі. А Софійка спробувала уявити нову школу, до якої від бабусиної хати аж за шість кілометрів.
– У нас новенька! З міста!
Для дев’ятого «А» це була надзвичайна подія.
– Не з міста, а з сусіднього села, – хмикали учні з дев’ятого «Б». – Її з матір’ю батько з дому вигнав. А в бабці хатинка на курячих ніжках. Не така вже й цяця ваша новенька. У місті її мама мала гарну роботу, а тепер у поліклініці підлоги миє.
– Казки закінчуються добре. А хатинка на курячих ніжках – з казки, – не здавалися «опоненти» з дев’ятого «А».
Дев’яти- і десятикласників із сусідніх сіл возив до школи сільський автобус. Коли він псувався, на науку й назад добиралися пішки. Для Софійки це було незвично. Дехто з учнів ходив навпрошки через поля. Софійка польових доріг не знала і боялася.
– Софіє, тебе підзвезти?
– Віталик? Якщо тобі не важко…
Софія вмостилася на багажнику. Вони обганяли учнів з дев’ятого «А» і «Б», які відкривали роти від здивування. Хлопці запитували Віталика:
– Тобі подобається та цяця?
– Вона має ім’я. А, по-друге, я її просто підвіз.
У присутності Софії Віталик ніколи не говорив дурниць і не хвалився, що йому нового купили. Сидів тихо, коли Софія відповідала на уроках. Підвозив додому, коли не було автобуса. І ніколи не пропонував дружби.
Перший букет на лавці, що стояла на подвір’ї, Софія знайшла восени, коли була десятикласницею. Узагалі, квіти знайшла бабуся, бо прокидалася дуже рано.
– Доню, Сонечко, тобі якийсь залицяльник оберемок айстр на лавці залишив. Такі слічні квіточки, – прибалакувала. – А Софія не могла втямити, хто ж цей дивак.
Аж до морозів з’являлися на лавці квіти. Софіїна бабуся почала ще раніше прокидатися – дуже хотіла побачити, хто внучці букети носить. Не вдалося… Навесні квіти з’явилися знову.
…На випускному Віталик часто запрошував Софію до танцю.
– Що він у ній знайшов? – червонів від злості Віталиків батько. – Запав хлопчисько на ту бідосю. Я йому вдома покажу! Казали, що він її зі школи підвозив. Тепер я зрозумів, хто всі квіти в нас і в сусідів зірвав. Ну-ну!
Після випускного батько добряче відлупцював уже дорослого сина. Аж сусіди чули крики.
– Я все одно люблю Софію! – вигукував хлопець.
– Заб’ю! – крикнув батько.
Софія не відала про пристрасті у Віталиковій сім’ї. Як і про його кохання.
…Софіїні мрії втікали до великого міста. Їй усміхалися тисячі вогнів і вогників. Високі будинки були схожими на добрих таємничих велетнів. Вона знала: там буде щасливою. Отримавши аттестат, дівчина поїхала з села.
– Як ваша Софійка? – запитували односельці матір і бабусю.
– Добре, – відповідали ті.
А Софії було по-різному. Спершу у місті почувалася самітньою серед сотень тисяч людей. Проте дала собі раду. Навчання, робота, друзі, кохання… Згодом купила невеличку квартиру для матері й бабці у містечку, де народилася. Сама ж із чоловіком, який із перспективного у минулому інженера став заможним бізнесменом, мешкала у великому місті. Виховували двоє синів.
У селі Софія не була, здавалося, вічність. А хлопці просили показати сільку «романтику».
Софія любила великі «чоловічі» машини. Тож коли їхала солідною іномаркою сільською дорогою, місцеві з цікавістю споглядали: що то за одна. В селі про Софію уже й не згадували. Зупинилися біля оселі материної подруги. Тітка Настуня сплеснула від радості в долоні:
– Софійко, Сонечко, ти, наче, школярка. Красуня моя золотенька… О, йдуть мої внуки. Наталю, Сашко! Тітка Софія приїхала в гості. З хлопцями.
Наталка з Сашком показували Софіїним синам село, став, хвалили рибалку. А тітка Настуня розповідала-розпитувала про всіх і вся.
– Як живуть мої однокласники? Де вони? – поцікавилася Софія.
– Люба Олешкова в райцентрі у школі працює. Надя Вівчарикова на заробітках. Олег Назарків спився. Нема ради з тою оковитою! Михайло Панасів біля землі господарює. Вітька агрономів… Нема вже колишнього гонору. І вроди не залишилося. Біда не робить людину гарною.
– Ви про Віталика?
– Вітькою його тепер кличуть. Я, Софійко, таємницю тобі відкрию. Якось Вітька орав мені город своїм трактором. Як закінчив роботу, запросила до хати на обід. Від випивки відмовився. Він зовсім не п’є. Розговорилися. Він і зізнався: тебе одну ще зі школи любить. Скільки років минуло, а не може забути. Батько вибирав йому пару. Із заможного роду. Змусив Вітьку одружитися. Живуть, наче чужі. Мають дівчаток-близнят. Вони – Вітькова розрада. Одну з дівчаток Софійкою назвав. А ще розповів, як батько його відлупцював через тебе. І про квіти, які на лавці клав. І про те, яким щасливим був, коли ламався сільський автобус, бо міг тебе додому підвезти… Біда у Вітьки – дружина занедужала. Операція потрібна, а грошей нема. Вітька усім допомагає, хто просить, копійку до копійки тулить. Лікарі кваплять з операцією. Батьків Вітька вже поховав. Я так думаю: батько, Царство йому небесне, життя Вітькові перепсував. А, може, так воно мало бути… Досить про сумне. Я рада, що в тебе все добре, Сонечко…
Подушки тітки Настуні були м’якими і пахли дитинством. Але Софія не могла заснути: не йшов з голови Вітька. Вона й не здогадувалася, що цей шибайголова, зірвиголова і нетудиголова був у неї закоханий. І що «жертвами» цього хлопчиська були його і сусідські квітники.
Вранці Софія попросила тітку покликати Вітьку. Випровадила дітей на рибалку, а сама думала, що має сказати колишньому однокласникові. Тобто, знала, що має сказати, але не знала, як.
Посивілий і постарілий Вітька втомлено ступав поруч із тіткою Настею. «Господи, нам же тільки сорок п’ятий рік, – подумки мовила Софія. – Не впізнала б…»
Пішла назустріч. Вітька зупинився, знітився.
– Привіт, – заговорила першою. – Стільки років не бачилися!
– Ти не змінилася, – Вітька переминався з ноги на ногу. – Тітко Настю, чому не сказали про Софійку
Думав, справді щось допомогти треба.
– Маю до тебе розмову, – сказала Софія. – Тітка Настуня все мені розповіла: і про квіти, і про твого батька, і про недугу дружини. Дякую за квіти. Це було… було так гарно. І за твої почуття дякую. Хотіла б допомогти тобі, точніше, твоїй дружині. Я можу оплатити їй операцію.
– Ти ж не знаєш її.
– Зате я знаю тебе, Віть… Віталику.
– Не знаю, не знаю… Ех, яким дурнем я був, що слухав батька. Паска злякався.
– Не докоряй собі про те, чого вже не повернеш. Дружину твою потрібно рятувати. Аби доньки не втратили маму.
– Я все поверну тобі, Софійко. Я зароблю…
Коли Вітька пішов, Софія тихенько мовила услід:
– Хлопчиську, я не знала, що це було кохання… що ти так умів… умієш кохати…«Якщо маєш час, приїдь до мене. Яблука нівроку вродили. І ті сливки, що ти любиш, – писала у листі до Софії тітка Настя. – Все без «хімії»… Вітькова дружина одужує після операції. А село гуде. Люди не можуть втямити, що ти добро задурно зробила. Вітька повеселішав. Допомагає мені. Плату брати відмовляється. Обіцяв нову лавку поставити. Каже: коли внучці хлопці захочуть квіти принести, нема куди їх покласти. Хіба що на сходи біля ганку. Але гуси з’їдять. Вони ж ночують на подвір’ї з весни – і до пізньої осені…»
Ольга ЧОРНА.
